Війна світів - Герберт Уеллс
Після цього вони поспішили назад до загорожі. Дорогою Млінг несподівано шаснув у кущі й витяг звідтіля низеньку на зріст оцелото-людину,[11] так само заплямовану кров’ю; вона накульгувала на поранену ногу. Тварина трошки відбігла, а потім повернулась і злякано кинулась на них. Монтгомері — хоча мені здається, що в цьому не було кончої потреби, — застрелив її.
— Що ж усе це означає? — запитав я.
Він похитав головою і знову взяв пляшку з коньяком.
XVIII. Моро знайдено
Помітивши, що Монтгомері вже третій раз наливає собі коньяк, я вирішив утрутитись. Він і так уже був напідпитку. Я сказав йому, що з Моро, певне, щось негаразд, а то б він уже повернувся, отже, ми мусимо з’ясувати, що саме з ним сталося. Монтгомері почав заперечувати, але зрештою погодився з моєю думкою. Ми трохи поїли і втрьох подалися на розшуки.
Може, це пояснюється моїм тодішнім напруженням, але я й досі виразно пам’ятаю, як ми блукали в спекотній тиші тропічного надвечір’я. Попереду, горблячись, йшов Млінг, його дивовижна чорна голова жваво крутилася, коли він зиркав то в один бік, то в другий. Він не мав зброї, - свою сокиру він загубив під час сутички із свино-людьми. Тоді за зброю правили йому власні зуби. Позад нього, засунувши руки в кишені, похнюплено плентався Монтгомері. Він сп’янів і злостився на мене, що я відірвав його від чарки. Моя ліва рука була на шлейці, - щастя, що саме ліва! — у правій тримав я револьвер,
Ми йшли вузькою стежкою поміж дикої рослинності острова, простуючи на північний захід. Аж ось Млінг прикипів до землі й прислухався. Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.
— Він помер, — промовив чийсь тремтливий голос.
— Він не помер, він не помер, — бурмотів інший.
— Ми бачили, ми бачили, — заторохкотіло кілька голосів.
— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері. — Гей, ви!
— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер. Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля
почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину, — я вже впізнав її по голосу, — і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.
Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:
— Хто с-сказав, що він помер?.. Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.
— Він помер, — озвалася та. — Вони бачили.
Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.
— Де він? — спитав Монтгомері.
— Там, — кивнуло головою сіре створіння.
— Чи існує й зараз Закон? — запитала мавпо-людина. — Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?
— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому. — Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?
— Він помер, — знову озвалася сіра потвора. Всі стояли, пильнуючи за нами.
— Прендіку, — звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене. — Мабуть, він помер.
Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:
— Діти Закону, Він не вмер.
Млінг звів на мене свій проникливий погляд.
— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло, — провадив я. — Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він… там, — я показав на небо, — і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!
Я рішуче дивився на них. їх пройняв трепет.
— Він великий, Він милостивий, — промовила мавполюдина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.
— А те створіння? — запитав я.
