Війна світів - Герберт Уеллс
— Людина з перев’язаною рукою говорить химерні речі, - заявила одна з тварино-людей.
— Кажу вам, що це так, — відповів я. — Володар і Дім Страждання повернуться. Лихо тому, хто порушує Закон.
Вони з цікавістю поглядали один на одного. Удавши байдужість, я заходився постукувати сокирою по землі. Я помітив, що вони дивляться на глибокі сліди від сокири.
Сатиро-людина висловила сумнів щодо моїх слів, і я відповів їй. Тоді заперечило одне з плямистих створінь, і навколо багаття зчинилася жвава суперечка. Тепер я дедалі більше впевнювався у власній безпеці. Я говорив, не переводячи подиху, так, як то було раніше, від надмірного хвилювання. Десь через годину мені пощастило переконати кількох тварино-людей, що я кажу правду, а серед інших посіяти сумнів. Я інколи озирався, чи не з’явився мій ворог — гієно-свиня, та вона не приходила. Часто я здригався від чийого-небудь підозрілого руху, однак моя впевненість швидко зростала.
Місяць котився з зеніту, мої слухачі один за одним вже позіхали, показуючи при світлі багаття свої великі криві зуби, і зрештою стали розходитись по своїх лігвах. Боячись тиші й темряви, я також пішов із ними, бо знав, що безпечніше бути в гурті, аніж із кимось одним з них.
Отак почався найбільш тривалий період мого перебування на острові доктора Моро. Але від цієї ночі і до кінця сталася тільки одна пригода, про яку слід розповісти, а все інше — то довга низка дрібних прикростей, повсякденна нервова напруженість. Тому я вважаю за краще не зупинятися на всіх подіях тих десяти місяців, які випало мені провести в близькому спілкуванні з цими напіволюдненими тваринами. Багато такого зберегла мені пам’ять, про що я міг би розповісти, багато такого, що я ладен віддати праву руку, аби тільки його забути. Та всього й не висловиш. Оглядаючись назад, я з подивом пригадую, що так швидко засвоїв звичаї цих потвор і знову став упевнений у собі. Доводилось, щоправда, і сваритися з ними, — я міг би й зараз показати шрами від їхніх укусів, — але загалом вони невдовзі вже пройнялися повагою до мого мистецтва метати каміння й до ударів моєї сокири. А вірність мені собако-людини була неоціненна. Я переконався, що пошана їхня головним чином ґрунтувалася на здібності завдавати глибоких ран, і я, без хвастощів сказати, таки посідав між ними виняткове становище. Одне чи двоє з них, котрі після якихось там суперечок дістали на згадку про мене примітні шрами, були моїми ворогами, але їхня лють зводилася здебільшого до гримас на значній відстані й позаочі.
Гієно-свиня уникала мене, і я повсякчас був насторожі. Моя вірна собако-людина дуже ненавиділа її й боялась. Здається, та ненависть зросла з собачої любові до мене. Незабаром я впевнився, що гієно-свиня таки скуштувала крові й пішла шляхом леопардо-людини. Вона влаштувала собі лігво десь у лісі й жила самітно. Якось я спробував підмовити тваринний люд піти облавою на неї, та мого впливу виявилося замало, щоб усі вони діяли у злагоді. Намагавсь я й непомітно підійти до лігва гієно-свині й заскочити її зненацька, та вона була така обачна, що відразу або помітить мене, або почує і тут же втече. На кожній лісовій стежці я і мої спільники могли сподіватися ворожої засідки. Собако-людина майже ніколи не зважувалась відійти від мене.
Десь так із місяць тваринний люд вів себе пристойно, по-людському, коли порівняти з давнішою поведінкою, і я з одним чи двома із них (це крім собако-людини) дозволяв собі навіть дружню поблажливість. Маленьке створіння, схоже на лінивця, так прив’язалося до мене, що куди я не піду — і воно слідом. Зате мавпо-людина набридла мені. Вона вбила собі в голову, неначе ми з нею рівня, бо, бачите, вона також має п’ять пальців, і вічно надокучала своїм безугавним базіканням, верзучи справжні нісенітниці. Одне, що в ній було трохи кумедне, — це її неймовірна спритність творити нові слова. Мені здається, що вона думала, ніби людська мова для того й існує, щоб молоти словесну полову. Вона цю полову називала “великими думками”, на відміну од “малих думок”, якими визначалися повсякденні життєві інтереси.
Коли я, бувало, казав що-небудь незрозуміле їй, вона дуже цим тішилася, просила повторити, а потім, запам’ятавши, весь час повторювала, переставляла слова, калічила їх і всюди говорила те саме перед цими обмеженими тварино-людьми. Все просте й зрозуміле не справляло на неї ніякого враження. Я придумав для неї навмисне кілька химерних “великих думок”. Мені здається, що це була істота найбезглуздіша з усіх, які я бачив у житті. Вона розвинула в собі глупоту, властиву людині, не втративши при цьому ані крихти природної мавпячої глупоти.
Все це було першими тижнями мого самітницького життя між цих звірів. Тим часом вони ще дотримувалися встановлених Законом звичаїв і поводилися зовні цілком терпимо. Всього лише раз знайшов я пошматованого кролика, — справа, безперечно, гієно-свині, - ото й тільки. Але у травні я вперше помітив, як змінюються мова й манера поведінки тварино-людей, як голоси їхні стають дедалі невиразніші, та й бажання розмовляти у них поступово зникає. Базікання моєї мавпо-людини зросло кількісно, але ставало щораз менше й менше зрозуміле і щораз більше й більше мавпяче. Дехто з тварино-людей ніби й зовсім уже втратив здатність розмовляти, хоча в цей час вони ще розуміли, що я говорив до них. Уявляєте собі мову, колись просту й зрозумілу, що поволі м’якшає й розпливається, втрачає форму й зміст, перетворюється знову на звукову мішанину? Та й ходити вертикально ставало їм важко. Певне, вони того й самі соромились, але я, бувало, натрапляв то на одного, то на другого, коли він рачкував, зовсім уже не здатний випростатися. Тепер вони речі тримали незграбно, воду — хлебтали, їли — гризучи, словом, щодень більше отваринювались. Я сам бачив те, про що говорив мені Моро як про “вперті тваринячі інстинкти”. Всі створіння поверталися до первісного стану, і поверталися досить швидко.
