Повернення з зірок - Станіслав Лем

— А ти? — запитав я.

— Здається, хочу.

Ми ввійшли до невеликого яскраво освітленого залу. Замість стелі в ньому були довгі ряди палаючих вогників, схожих на газові; згори віяло теплом, можливо, це й справді був газ. У стінах темніли невеликі ніші із столиками; коли ми підійшли до однієї з них, по обидва її боки із стіни висунулися сидіння, наче виросли з неї.

Спочатку згорнуті, як пуп’янки, вони розкрилися в повітрі і, вгнувшись, завмерли. Ми посідали одне проти одного; дівчина стукнула двома пальцями об металеву поверхню столика, і зі стіни вискочила нікельована лапка, яка кинула перед кожного з нас по маленькій тарілочці і двома блискавичними рухами поклала на кожну по порції білуватої маси. Нараз маса запінилася, зарум’яніла й застигла, а одночасно потемніла й сама тарілочка. Дівчина відразу ж згорнула її — це була зовсім не тарілочка, а щось на зразок налисника — й почала їсти.

— Ой, — сказала вона з повним ротом, — я навіть не знала, що така голодна!

Я зробив так само, як вона. Мені ще ніколи не доводилося їсти чогось, подібного на смак до бонса. Хрумтів на зубах, як свіжоспечена булка, але разом з тим розсипався і танув у роті; коричнева начинка була з гострою приправою. Я подумав, що любитиму бонси.

— Ще? — запитав я, коли дівчина з’їла свою порцію. Вона посміхнулася і заперечливо похитала головою. Виходячи, всунула на мить обидві руки в маленьку нішу, викладену кахлями — в ній щось шуміло. Я зробив те саме. Лоскотливий вихор обвіяв мені пальці; колії я їх вийняв, вони були сухі й чисті. Потім ми поїхали широким ескалатором догори. Я не знав, чи це ще вокзал, але питати не хотів. Вона завела мене до невеличкої напівтемної кабіни в стіні; здавалося, що десь угорі пробігають поїзди, бо підлога двигтіла. На якусь мить зробилося зовсім темно, потім щось глибоко зітхнуло під нами, ніби металева потвора випустила з легенів повітря. Коли посвітлішало, дівчина штовхнула двері. Тепер це, мабуть, уже й справді була вулиця. Крім нас тут не було нікого. Невисокі підстрижені кущі росли обабіч тротуару; трохи далі скупчилися плоскі чорні машини; якийсь чоловік вийшов із затінку і зник в одній з них — я не бачив, щоб відчинялися дверцята, він просто зник — і машина рушила з місця, як вихор: я подумав, чи не сплющило його на сидінні. Будинків ніде не було видно, лише рівне, як стіл, шосе, вкрите пасами матового металу; на перехрестях на певній відстані над бруківкою було підвішано щось на зразок макетів військових прожекторів; з їхніх вертикальних щілин випромінювалося поперемінне апельсинове й червоне світло.

— Куди підемо? — запитала дівчина. Все ще тримаючи мене під руку, вона уповільнила кроки. Червона смуга майнула по її обличчю.

— Куди хочеш.

— То ходімо до мене. Не варто брати глідера. Це близько.

Ми рушили просто. Будинків все ще не було, а вітер, що повівав з темряви, з-за кущів, чомусь викликав думку про вільний простір. Біля вокзалу? В самому центрі? Це здавалося мені дивним. Вітер доносив легкий запах квітів, який я жадібно вдихав. Черемха? Ні. Не черемха.

Незабаром ми потрапили на рухомий тротуар; ми стояли на ньому поруч, вогні пропливали повз нас, іноді мчали машини, наче відлиті з суцільної брили чорного металу. У них не було ні вікон, ні коліс, ні навіть якихось там вогнів, вони мчали наосліп з шаленою швидкістю. Мінливі вогні, на які я звернув перед цим увагу, виривалися з вузьких вертикальних щілин низько над землею. Я не міг зрозуміти, чи мають вони щось спільне з рухом і його регулюванням.

Час від часу високо над нами, у невидимому небі, розлягався жалібний посвист. Раптом дівчина зійшла з рухомої доріжки, але лише для того, щоб перейти на іншу, яка круто здіймалася догори. Незабаром ми опинилися досить-таки високо. Ця їзда в повітрі тривала, мабуть, з півхвилини й закінчилася на якомусь виступі, де було повно квітів, які слабко пахли. Мені здавалося, що ми приставленим до стіни транспортером виїхали на терасу чи балкон затемненого будинку. Дівчина рушила в глиб цієї лоджії, а я, вже звикнувши до темряви, дивився на силуети навколишніх будинків без вікон, чорних, неначе вимерлих: у них не було видно жодного вогника, не чути жодного звуку, опріч різкого сичання, що сповіщало про проїзд вулицею отих чорних машин.

Мене дивувало це, очевидно, навмисне затемнення так само, як і відсутність тут рекламних вивісок після неонової оргії вокзалу. Але я не мав часу на роздуми. Почувся шепіт:

— Де ти? Іди сюди.

Я бачив тільки бліду пляму обличчя дівчини. Вона торкнулася рукою дверей. Вони відчинилися, проте не вели в квартиру; підлога плавно рушила разом з нами. «Тут і кроку нема де ступити, — подумав я, — дивно, що вони мають ще ноги», — але це була вимушена іронія, породжена постійними несподіванками, відчуттям нереальності всього, що діялося зі мною вже протягом багатьох годин.

Ми опинилися наче у великих сінях чи коридорі, широкому, майже темному. Тут світилися лише кутки, вкриті люмінесцентною фарбою. В найтемнішому місці дівчина знову приклала долоню до металевої плитки в дверях і зайшла першою. Я примружив очі від яскравого освітлення в холі, в якому майже не було меблів. Вона прямувала до наступних дверей; я наблизився до стіни, і вона несподівано відчинилася, показуючи своє нутро, повне металевих пляшечок. Це сталося так раптово, що я мимоволі зупинився.

— Не лякай мені шафу, — озвалася дівчина вже з іншої кімнати.

Я зайшов слідом за нею.

Меблі мали такий вигляд, наче були відлиті зі скла — присадкуваті крісельця, низька канапка, невеличкі столики. У цьому напівпрозорому матеріалі роїлися вогники світляків, інколи вони розсипалися, а потім знову зливалися у струмочки, і здавалося, що в меблях пульсує блідо-зелена, з рожевими відблисками, сяюча кров.

— Чому ти не сідаєш?

Вона стояла в глибині кімнати. Крісло розкрилося, щоб прийняти мене. Я не терпів цього. Це скло не було склом — я сів немовби на повітряні подушки; глянувши вниз, можна було крізь частину ввігнутого сидіння побачити, правда, не зовсім чітко, підлогу. Коли я зайшов, мені здалося, що стіна навпроти дверей із скла, і що я бачу крізь неї другу кімнату, повну якихось людей — ніби там відбувався прийом — але ці люди виглядали надзвичайно, неприродно високими — і раптом я зрозумів, що переді мною телеекран на всю стіну. Звук був виключений, і зараз, сидячи, я бачив величезне жіноче обличчя, ну, точнісінько, ніби