Повернення з зірок - Станіслав Лем
Мабуть, у моєму голосі було щось таке, що її переконало. її обличчя стало суворим. Я бачив по очах, якого величезного зусилля це їй коштувало.
— Це… для того… щоб не можна було… вбивати.
— Не може бути! Людину?!
— Нікого…
— Тварин теж?
— Теж. Нікого…
Вона сплітала й розплітала пальці, не зводячи з мене погляду, ніби тими останніми своїми словами спустила мене з невидимого ланцюга, ніби вклала мені в руки ніж, яким я можу її вразити.
— Наїс, — сказав я зовсім тихо. — Наїс, не бійся. Справді… нема кого боятися.
Вона силувано посміхнулася.
— Послухай-но…
— Ну?
— Коли я це сказала…
— Ну?
— Ти нічого не відчув?
— А що я мав би відчути?
— Уяви собі, що ти робиш те, про що я тобі сказала…
— Що я вбиваю? Це я собі маю уявити?
Вона здригнулася.
— Так…
— Ну і що?
— І ти нічого не відчуваєш?
— Нічого. Це ж лише думка. І взагалі я не збираюся…
— Але можеш? Га? Справді можеш? Ні, — прошепотіла вона самими устами, ніби розмірковуючи вголос, — ти не бетризований…
Лише тепер я збагнув значення усього сказаного й зрозумів, що це могло бути для неї потрясінням.
— Це велика справа, — пробурмотів я й за мить додав: — Але, може, було б краще, коли б люди відвикли від цього… без штучних засобів…
— Не знаю. Може, — відповіла вона, глибоко зітхнувши: — Тепер ти розумієш, чому я злякалася?
— Щиро кажучи, не зовсім. До певної міри. Не думала ж ти, що я тебе…
— Який ти дивний! Можна подумати, що ти не…
— Людина?
Вона закліпала очима.
— Я не хотіла тебе образити, тільки, бачиш, коли відомо, що ніхто не може, ну, навіть думати про це ніколи, і раптом з’являється хтось такий, як ти, то сама можливість… того, що є такий…
— Але ж це неможливо, щоб усі були… Як це?… А, бетризовані.
— Чому? Кажу ж тобі — всі!
— Ні, це неможливо, — наполягав я. — А люди небезпечних професій? Адже вони мусять…
— Немає небезпечних професій.
— Що ти говориш, Наїс? А пілоти? А різні там рятувальні команди? А ті, хто бореться з вогнем, з водою…
— Таких немає, — відповіла вона. Мені здалося, що я недочув.
— Що-о-о?
— Немає, — повторила вона. — Це роблять тепер роботи.
Запала мовчанка. Я сидів і міркував, що нелегко буде мені перетравити цей новий світ. І раптом мені спало на думку таке, до чого я навряд чи домислився б, якби хтось змалював мені щось подібне лише як теоретичну можливість: мені здалося, що цей захід, який знищує у людині вбивство, є… каліченням.
— Наїс, — сказав я, — вже дуже пізно. Я, мабуть, піду.
— Куди?
— Не знаю. Справді не знаю. На вокзалі на мене мав чекати представник Адапту. Я зовсім забув! Не міг його знайти, розумієш? От. Ну так… піду пошукаю якогось готелю. Готелі ж, мабуть, існують?
— Існують. Ти звідки?
— Звідси. Я тут народився.
З цими словами я знову відчув нереальність усього навколишнього: я вже не міг ручатися, чи існувало насправді те місто, яке я колись покинув і яке жило тепер у моїй уяві, і чи реальним є це — примарне, з квартирами, до яких зазивали голови велетнів. У мене майнула думка, що, може, я ще й досі на борту корабля і мені лише верзеться ще одно, найхимерніше, диво повернення.
— Брег, — долинув до мене неначе звідкись здалеку голос Наїс. Я здригнувся, бо зовсім забув про неї.
— Слухаю…
— Залишайся.
— Що?
Вона мовчала.
— Ти хочеш, щоб я залишився?
Вона мовчала. Я підійшов до неї, нахилившись над кріслом, взяв її за холодні руки, підвів. Вона безвольно встала. Голова її відкинулася назад, зуби заблищали. Я нічого від неї не хотів. Хотів лише сказати: «Адже ж ти не боїшся?» І хотів, щоб вона підтвердила, що ні. Нічого більше. Очі у неї були заплющені, потім під віями блиснули білки, я нахилився над її обличчям, зазирнув зблизька у ці осклілі очі, наче хотів відчути її страх, розділити його з нею. Важко дихаючи, вона почала вириватися, але я не відчув цього, і лише коли вона простогнала: «Ні! Ні!» — випустив її. Вона мало не впала. Зупинилася під стіною, закривши собою частину великого, товстощокого обличчя, яке сягало до стелі і яке там, за склом, без упину щось говорило, ворушачи величезними губами, м’ясистим язиком.
— Наїс… — тихо промовив я, опускаючи руки.
— Не підходь!
— Та ти ж сама сказала…
Її очі виглядали стомленими.
Я пройшовся по кімнаті. Вона стежила за мною поглядом так, ніби я був… ніби вона була у клітці…
— Піду вже, — озвався я. Вона нічого не відповіла. Я хотів щось додати, кілька слів вибачення, подяки на прощання, але не міг. Коли б вона боялась лише, як жінка боїться незнайомого чоловіка, хай навіть страшного, невідомого — це було б іще сяк-так. Але тут було інше. Я поглянув на неї і відчув, що мене охоплює лють. Взяти б за ці білі оголені плечі, трусонути…
Я повернувся і вийшов; вхідні двері відчинились від мого поштовху, великий коридор був майже темний, Я не знав, як вийти на ту терасу, аж поки не натрапив на сповнені слабким синюватим світлом циліндри — скляні шахти ліфтів. У тій, до якої я наблизився, ліфт уже піднімався вгору; можливо, для цього досить було стати ногою на поріг. Ліфт спускався довго. Я бачив поперемінно поклади темряви і розрізи перекрить — білі з червонуватими прокладками, мов шари сала на м’ясі, — що відлітали вгору; я втратив їм лік. Ліфт спускався, все ще спускався, це було як подорож на дно: ніби мене кинули в незнану глибочінь стерильного проводу і цей гігантський будинок, що поринув у спокійний сон, випроваджував мене. Аж ось частина прозорого циліндра розчинилася, я вийшов.
Твердий широкий крок, руки в кишенях. Темрява. Я жадібно вдихав холодне повітря, відчуваючи, як розширюються ніздрі, як спокійно працює серце, нагнітаючи кров. У розколинах доріг палахкотіли вогні, час від часу їх закривали безшумні стрімкі машини. Жодного перехожого. Між чорними силуетами я побачив заграву і подумав, що то, можливо, готель. Виявилося, що це лише освітлений тротуар. Я поїхав ним. Наді мною пропливали контури якихось конструкцій, десь далеко, над чорними силуетами будинків, рівномірно пересувалися сяючі літери останніх новин: аж