Повернення з зірок - Станіслав Лем
Мені здалося, хлопець неприємно здивувався чи навіть розсердився, що хтось насмілюється перервати те їхнє «сам на сам». Певне, я поступив нетактовно. Вражений моїм ростом, він глянув угору, потім опустив очі вниз, ніби сподівався побачити там якісь ходулі. Проте навіть не озвався.
— О, це там, — вигукнула дівчина, — раст, ваш раст, ви ще встигнете, хутко!
Я кинувся бігти у вказаний бік, не знаючи куди — адже навіть не уявляв собі, як виглядає той клятий раст. Кроків за десять я побачив сріблясту воронку, що спускалася згори, основу однієї з тих величезних колон, які раніше так мене здивували. Невже це були літаючі колони? Туди з різних боків поспішали люди, і я раптом з кимось зіткнувся. Та я навіть не похитнувся, а тільки зупинився мов укопаний, а той присадкуватий чолов’яга, в одязі помаранчевого кольору, впав! І тут сталося щось неймовірне: його хутро зів’яло на очах, запало, як проколотий м’яч! Я стояв над ним остовпілий, неспроможний навіть промимрити слів пробачення. Він підвівся, глянув на мене спідлоба, але нічого не сказав, одвернувся й пішов розгонистим кроком, маніпулюючи руками на грудях, а його одяг наповнився і заяснів знову…
На вказаному дівчиною місці не було вже нікого. Після цієї пригоди я зовсім відмовився від думки розшукати раст, Внутрішнє Коло, дукт, стик і вирішив вибратися з вокзалу. Розпитувати кожного зустрічного мені вже не хотілося. Я став навмання на доріжку, що рухалася навскіс угору в напрямку, вказаному голубою стрілкою, один за одним легко пересік власним тілом два світляні написи в повітрі: МІСЦЕВІ ОКРУЖНОСТІ.
Я потрапив на досить людний ескалатор. Наступний ярус був витриманий у тоні тьмяної бронзи, пожилкованої золотими знаками оклику. Плавні лінії склепінь і ввігнутих стін, коридори без стель, наче занурені вгорі в сяючий пух. Здавалось, я наближався до житлових приміщень; те, що мене оточувало, нагадувало величезні зали готелю: віконця, нікельовані труби вздовж стін, інші з якимись службовцями, може, то були контори обміну чи пошта. Я йшов далі. Вже був майже певний, що цією дорогою не потраплю до виходу (бо надто вже довго їхав угору), гадаючи, що знаходжуся у верхній частині вокзалу, і все-таки продовжував іти в тому ж напрямку. Несподівана пустка, плити малинового облицювання з іскристими зірочками, ряди дверей. Найближчі — були непричиненими. Заглянув всередину. Якийсь великий, широкоплечий чоловік зробив те саме з протилежного боку. Та це ж я у дзеркалі на всю стіну! Відхилив двері ширше. Фарфор, срібні труби, нікель — туалет.
Мені було трохи смішно, але взагалі я мало не очманів. Швидко повернув назад. Інший коридор, молочно-білі доріжки, що пливли вниз. Поручні ескалатора були м’які й теплі. Я не рахував, скільки поверхів проминув. Щораз більше людей затримувалось біля емальованих скриньок, які на кожному кроці виростали зі стіни. Від одного дотику пальця щось падало їм у руку, вони ховали це в кишеню і йшли далі. Сам не знаю, чому я зробив точно так, як чоловік у просторому фіолетовому одязі передо мною; клавіш з маленьким заглибленням для кінчика пальця, дотик — і мені просто в підставлену жменю впала барвиста, напівпрозора тепла трубка. Струснув її, підніс до очей: якісь таблетки? Ні. А корок? Корка не було, вона зовсім не закривалася. Що воно таке? І що з ним робили ті всі? Ховали в кишеню. Напис на автоматі: ЛАРГАН. Я зупинився. Мене штовхнули. І раптом я сам собі видався мавпою, якій дали авторучку чи запальничку, на якусь мить мене охопила сліпа лють; я зціпив зуби, примружив очі й, трохи згорбившись, влився в потік пішоходів. Коридор ширшав, ставав уже залом. Вогнисті літери: РЕАЛЬ АММО, РЕАЛЬ АММО.
Поверх людського натовпу я ще здалеку побачив вікно. Перше вікно. Панорамне, величезне.
Всі небесні сузір’я, здавалося, було кинуто на площину. Ген до горизонту, розганяючи темряву, світилися барвисті галактики майданів, скупчення спіральних вогнів, заграви, що мерехтіли над хмарочосами, а на вулицях — повзаючі цятки, звивистий рух світляного намиста, а над усім тим по вертикалях — вир неонових вогнів, гірлянди й блискавиці, вогняні кола, літаки й пляшки, червоні спалахи сигнальних вогнів на шпилях, мигтіння сонць і кровотеча реклам. Я стояв і дивився, чуючи за собою рівномірний шерех сотень ніг. Враз місто зникло, і в вікні з’явилося велетенське триметрове обличчя.
— Ми передавали хроніку сімдесятих років з циклу «Панорами старих столиць». Тепер Транстель переключається на студію космольотів…
Я кинувся геть. Це було не вікно. Якийсь телевізор. Я пішов швидше. Аж спітнів.
Униз. Швидше. Золоті квадрати світла, всередині їх натовпи людей, піна на склянках, майже чорна, схожа на пиво, рідина з отруйним зеленавим відтінком. Молоді — хлопці й дівчата — йшли, обнявшись по шестеро, по восьмеро, й загороджували весь прохід. Вони йшли просто на мене й мусили рознімати руки, щоб мене пропустити. Щось смикнуло мене. Я й не помітив, що ступив на рухому доріжку. Зовсім близько промайнули здивовані очі — гарна чорнява дівчина, в чомусь ніби металічному, фосфоричне блискучому. Тканина так щільно облягала її тіло, що вона здавалася голою. Обличчя білі, жовті, над ними кілька чорних, але я й далі залишався найвищим. Передо мною розступалися. Вгорі, за опуклими шибками, мчали летючі тіні, грали невидимі оркестри, а тут тривала своєрідна прогулянка; в темних проходах — безголові постаті жінок; пух, що окутував їх плечі, світився, і тільки оголені шиї біліли в ньому, як дивні стеблини, та ще відсвічувалось усипане блискітками волосся — люмінесцентна пудра чи що? Вузький прохід привів мене в анфіладу дивовижних рухомих, ба, навіть рухливих статей; з обох боків, що нагадували дві високі стіни вздовж широкої вулиці, лунав сміх. Хтось розважався. Що їх так розважало — ті статуї?
Величезні фігури в променях прожекторів; з них лилося рубінове, медове, густе, як сироп, світло з незвичайною концентрацією барв. Я йшов безвільно, мружачи очі, загубившись серед натовпу. Стрімкий зелений пасаж, гротескові павільйони, пагоди, до яких треба було йти через містки, безліч малих кімнат, запах смаженого, гострий, настирливий, низки газових вогників за шибами, дзенькіт скла, незрозумілі металеві звуки, що повторювались. Натовп, який виніс мене сюди, зіткнувся з іншим, потім стало вільніше, всі сідали у відкритий вагон, ні, він був тільки прозорий, ніби вилитий зі скла, навіть сидіння здавалися скляними, хоч і були м’якими.
Я й не помітив, як опинився всередині — ми вже їхали. Вагон летів, люди перекрикували гучномовець, що повторював: «Горизонталь Меридіональ, горизонталь Меридіональ, стики на Спіро, Атале, Блекк, Фросом». Вагон
