Стріла Всесвіту - Світлана Володимирівна Ягупова
Прокинувся Ірвінг від того, що хтось торсав його за плече. Відкривши очі, побачив водія трамвая. Вагон стояв, жінка досить боляче смикала його за сорочку.
— Я ж вас просила не спати! Ну, просніться негайно! Чуєте — негайно! Я благаю вас, — додала вона втомлено.
— Я вже не сплю, — пробурмотів Ірвінг і раптом відчув, як разом із трамваєм летить у прірву.
Миттю скинувши із себе сон, він побачив, що трамвай справді летить, лише не в прірву, а назад, униз, що він, набираючи дедалі більшої швидкості, котиться з узвозу, на який щойно видряпався. А ще Ірвінг звернув увагу, що кабіна водія зовсім порожня…
Світло вуличних ліхтарів, повз які проносився кинутий напризволяще трамвай, тривожно відбивалося в Ірвінгових очах. Він розумів, що треба скочити, вибити ногою вікно й вистрибнути з трамвая, котрий щомиті може у щось врізатись чи просто злетіти з рейок. Та страх, який прикув Ірвінга до трамвайного сидіння, був сильнішим за здоровий глузд. Ірвінг заплющив очі…
Тим часом вагон почав пригальмовувати й скоро зовсім зупинився. Ірвінг сидів, не наважуючись ворухнутись, аж поки позаду не почув клацання металу. Ірвінг по-вовчому обернувсь на нього всім тілом і побачив, як, стрімко відкинувши від себе дверцята другої водійської кабіни, що знаходилась в протилежній частині пасажирського салону, до нього поспішає та ж таки жінка-водій.
— Я ж вам наказувала, — розплакалась вона, наблизившись до Ірвінга, — я ж вас благала: не спіть, не спіть! Ви бачили колись, як на друзки розлітається трамвайне скло, якщо вдарити по ньому ногою?
Ірвінг похитав головою у відповідь.
— А ви знаєте, яке воно дороге, це кляте скло?
— Де ми? — пошепки відповів запитанням на запитання Ірвінг.
Жінка-водій трохи заспокоїлась, дістала з рукава носовичок і, витираючи сльози, пояснила:
— Біля депо. Ми піднялися вгору, обминули стрілку й іншою вже колією спустились сюди…
— Я не став би бити скло, — рішуче мовив Ірвінг, дивлячись крізь жінку.
— Я вже розумію, що не стали б, — посміхнулась вона. — Ви — мужня людина. А от інший розбив би. А потім плати з кишені…
Усе свідоме життя Ірвінгові доводилось старанно приховувати, що він — боягуз. Тому захопився боксом і три роки поспіль посідав у коледжі перше місце з цього виду спорту. В навчанні він також не пас задніх. У Міжнародній Академії Космонавтики ходив серед відмінників.
Командування Академії вважало його людиною сміливою, навіть дещо шибайголовою. Особливо перелякав він усіх на другому курсі, під час навчальних парашутних стрибків з приводненням.
Курсанти стрибали над широкою й глибокою річкою Тірза. Під час приводнення парашутист повинен був спочатку відстібнути нижні обхвати, потому розкрити грудну перемичку. Після цього мав сидіти в лямках системи, наче на гойдалці, аж поки не торкався води. Тоді треба було відштовхнутись від системи, щоб купол парашута не накрив з головою.
Курсанти стрибали групами по п’ять чоловік. Ірвінг залишив літак останнім. З землі було добре видно, як приблизно на сімдесятиметровій висоті Ірвінг одстібнув парашут і стрімко полетів униз.
— Курсанте, наказую негайно розпочати гальмування, розкриливши руки! — встиг кілька разів вигукнути крізь потужний радіопідсилювач підполковник, що керував стрибками.
Ірвінгові пощастило. Він приводнився на глибокому місці й увійшов у воду майже вертикально. Його відразу ж підібрав один із катерів, що чергував на Тірзі. Ще за п’ятнадцять хвилин Ірвінг опинився в госпіталі, де пробув кілька годин.
Він відбувся трьома синцями та доганою від командування, котра була скасована відразу ж після того, як Ірвінг пояснив причини свого вчинку. Натомість йому оголосили подяку за кмітливість та мужність. Але сам Ірвінг знав: це — подяка за боягузтво. Бо саме воно було рушієм його рішення позбутись парашута.
Коли до землі залишалось метрів сімдесят, Ірвінга почало зносити вітром до верхів’я річки, де потужний буксир тягнув молом кілька кілометрів свіжозваленої деревини. Ірвінг миттєво збагнув, що в разі приводнення у верхів’ї Тірзи він буде затягнений під колоди й розчавлений ними. І тоді страх, що охопив його, примусив одстібнутися від парашута, аби в такий маловірогідний спосіб спробувати врятувати своє життя. Того разу йому це вдалося… А ось нині, коли комп’ютер байдужим голосом сповіщав про тривогу…
— Що сталося? — спитав Ірвінг.
— Не завадило б вийти прогулятись, — весело почав пояснювати комп’ютер. — Перпендикулярним до нас курсом рухається метеорит. Маса — в півтора раза більша від нашої.
Він замовкнув.
— Ну, а далі що?! — поквапив його Ірвінг.
— А що далі? — комп’ютер, здавалося, хизується своєю байдужістю й спокоєм. — А далі — нічого. Вріжеться він у нас — і приїхали. Бо зустрічаємося ми з ним в одній точці…
Ірвінг помовчав кілька секунд, дихаючи якомога глибше, аби, ставлячи комп’ютерові наступне запитання, не заїкатись.
— Що ж робити? — спитав він нарешті.
— Зливати воду, — пожартував комп’ютер.
— А шанси є?
— У тебе — так. Ти можеш катапультуватись. А я, вважай, уже перебуваю по той бік добра й зла.
Ірвінг розізлився на машину:
— Що за недоречні жарти?
Комп’ютер посерйознішав:
— У даному випадку є лише один варіант: залишити корабель. І мене… — він знову перейшов на пустотливий тон. — Отже, допоміжно-катапультна ракета подана…
— До цього рішення я і сам якось дійшов би, — буркнув Ірвінг, намагаючись всередині скафандра витерти спітнілі від страху долоні. — Скільки ще маємо часу?
— Тридцять вісім хвилин.
Ірвінг тоскно
