Стріла Всесвіту - Світлана Володимирівна Ягупова

— Я готовий, сер, — так само, як і інші, козирнув у відповідь випускник Ірвінг Інтем.

А повернувшись до строю, він подумав, що коли б голова випускної комісії закликав курсантів не забувати, що незалежно від температури за бортом космічного корабля два помножити на два однаково дорівнюватиме чотирьом, у цьому було б стільки ж глузду, як і в його просторікуванні з приводу завтрашніх польотів. Адже всім було відоме статистичне зведення про те, що лише десять з половиною відсотків випускників успішно справляються з польотом і разом зі званням “Пілот космічного корабля першого ступеня” отримують право літати. Решта ж залишається назавжди прикутою до наземних служб космодромів, і про жодну переекзаменовку не може бути й мови.

Усе це було вчора. А сьогодні Ірвінг Інтем, сидячи за пультом управління одномісного космічного корабля, призначеного для перевезення пошти на відстані середньої дальності, думав про те, що старий доктор Франчак мав, вочевидь, рацію: Ірвінгу й справді слід було б пошкодувати, що п’ять років тому він вступив до Міжнародної Академії Космонавтики…

Перші чотири години після старту все йшло нормально. Та й сам старт Ірвінг переніс навдивовижу легко, попри те, що через застарілу конструкцію поштового космічного корабля стартове перевантаження було тут чималим. І раптом на початку п’ятої години в кабіні спрацював сигнал тривоги.

— Друзяко, — звернувся чийсь невидимий голос до Ірвінга, — на нас чекають неприємності!

Зо два роки тому на всіх космічних кораблях сирени, котрі в разі тривоги завивали на всі голоси, було замінено балакучими приладами-жартунами, підключеними до комп’ютера пульта управління. І хоча космопсихологи дійшли висновку, що подібні бравурні теревені краще діють на пілота, ніж страхітливе виття сирени, Ірвінга від переляку аж зсудомило.

Ірвінг добряче пам’ятав той найперший у житті випадок, коли перелякався, як заєць, якого підстерегла лисиця.

Це сталося взимку, Ірвінгу щойно виповнилося чотири роки. Батько, котрий працював тоді мийником універсального магазину, повіз його на санчатах, що подарував їх на день народження.

За кілька кварталів од будинку починалось залізничне полотно. Вони з батьком спустилися вниз насипом і підійшли до рейок. Тоді ще користувалися грошима, й батько Ірвінга поклав на рейку двійко чи трійко дрібних монеток.

Скоро вони почули ритмічне стугоніння, що наближалось і ставало дедалі гучнішим. Незабаром з пітьми виринуло триоке виюче чудисько. Ірвінг, не відриваючись, неначе загіпнотизований, дивився на прожектори потяга.

Батько відніс його метрів за п’ятнадцять від полотна, і звідси Ірвінг помахав машиністові поїзда рукою.

— Ти бачив, він помахав тобі у відповідь?! — у захваті волав батько, прагнучи перекричати гудіння товарних вагонів, що летіли повз нього. — Ні, ти бачив, як він помахав рукою? — шарпав сина. — Висунувся з кабіни й помахав!..

Та Ірвінг мовчав. Потяг давно пройшов, принишкнув здійнятий ним вітер, падали на землю великі пухнасті сніжинки. Мийник вікон універсального магазину нахилився до сина й сердито запитав:

— Так ти що, справді не бачив, як машиніст помахав тобі рукою?

— Звичайно, бачив, — раптом заплакав Ірвінг, хоча він навіть не встиг розгледіти, чи був взагалі в кабіні машиніст — може, потягом керував робот.

— Що бачив? — з недовірою спитав батько.

— Як помахав…

Батько Ірвінга раптом страшенно зрадів, дзвінко засміявся, неначе почув щось справді надзвичайно важливе, потім витер Ірвінгу сльози вовняною рукавичкою й гукнув:

— Тоді — гайда до рейок гроші шукати!

І першим побіг до залізничного полотна.

Вони знайшли лише одну монетку. Вона прилипла до рейки, розпластана, як препарована жабка із шкільного підручника зоології.

Батько підняв монетку й віддав її синові:

— На пам’ять.

Ірвінг поклав її до кишені своєї чорної кроликової шубки. Тоді батько посадовив його на санчата й повіз вгору по насипу.

Насип був крутим, тому він тягнув санчата, взявши трохи праворуч, що було легше. За кілька метрів до кінця підйому вони перехилились надто сильно, й Ірвінг випав на сніг. Та мийник вікон універсального магазину нічого не побачив і не відчув. Він спокійно дряпався вгору, тягнучи за собою порожні санчата. І тоді Ірвінг уперше відчув той страх, що кригою схоплює все всередині. Він не пам’ятав, чи спітніли в нього тоді долоні. Та в пам’яті залишилось, як пронизливо він закричав, прагнучи вцілити голосом в батькову спину, що повільно щезала в снігопаді.

Батько почув і обернувсь. Побачивши, що сталося, він повернувся за Ірвінгом і, знову саджаючи його в санчата, засміявся:

— Так ти, виявляється, ще й боягуз!

Вдома в Ірвінга почалась істерика. А коли мати його заспокоїла, він тихенько виліз із ліжка, нишком вийшов до передпокою, вийняв із кишені своєї шубки розчавлену колесами потяга монетку й кинув її в унітаз.

Потому Ірвінгові доводилось неодноразово потерпати від страху. Проте такий переляк, як тоді, в чотирирічному віці, підчатував Ірвінга лише раз. Це сталося невдовзі перед закінченням коледжу. Пізно ввечері Ірвінг повертався додому після тренувань з боксу. В їхньому містечку тоді ще користувались трамваєм, який, сварячись на час, по-дідуганівськи шаркаючи колесами, тинявся вулицями за маршрутом залізничний буфет—перукарня.

Ірвінг був єдиним пасажиром у салоні. Після виснажливого тренування хотілося спати. Однак тільки-но він починав куняти, зіпершись головою на спинку переднього сидіння, тієї ж миті жінка-водій, увімкнувши мікрофон на повну потужність, гучним голосом, що зовсім не пасував її втомленому іконописному обличчю, оголошувала чергову зупинку, або попереджала, що за проїзд в трамваї треба розраховуватись вчасно, або нагадувала, яке сьогодні число, день тижня, місяць і рік. А коли ж Ірвінг, нарешті, задрімав, жінка-водій заволала щосили в мікрофон:

— Спати в трамваї заборонено! Ви чуєте? — Її голос став зриватись на істерику. — Спати не можна! Негайно просніться!

Ірвінг, стенувши