Стріла Всесвіту - Світлана Володимирівна Ягупова

Відповівши на ряд запитань, Катрич зібрався було залишити зал, коли до нього підійшов витончений молодик і пластичним рухом тендітних рук простягнув візитну картку. На ній значилося: Йозеф-Марія Панк. Адвокатська контора “Панк та К°”.

На звороті рясніли номери телефонів.

— Діючи за дорученням мого друга Макса Крафта, — промовив молодик, — запрошую вас на гостину.

— До нього чи до вас?

— До нього.

— Несолідно якось. Ваш довіритель міг би сам запросити…

— Міг, — без тіні посмішки погодився несподіваний адвокат. — На жаль, він дуже зайнятий. Що відповісти пану магістру?

— Оскільки досі особисто незнайомий з паном Крафтом, мушу подумати.

— Двох годин вистачить?

— Цілком.

— Гаразд. О четвертій телефоную.

Порадився з товаришами. Думка була одностайна. Висловив її журналіст Микола Пшеничнов. Висвітлюючи хід конгресу, він добре знав, хто є хто.

— До Крафта слід завітати, — наполягав він. — Особа загадкова й неординарна. Років вісім тому він публікував одну за одною оригінальні праці з несподіваними висновками. Людина із статками, дуже заможна. Однак, коли не помиляюся, слава його значно перевищувала капітал і могла зрівнятися хіба що з його працелюбністю та прозорливістю. Деякі заздрісники розпускали плітки, ніби на нього працюють кілька світлих голів. Та хай що, але Крафт здобув визнання багатьох академій. Здається, його одностайно висували й на Нобелівську?

— Так. Але він відмовився, — доповнив інформацію журналіста професор Гейдадзе. — Не пристав він також й на пропозицію нашої Академії про встановлення прямих контактів.

— А далі?

— Припинив роботу. Деякий час газети мовчали, а тоді сповістили, що Крафт залишив науку, згорнув досліди, ліквідував лабораторію. Нині навіть фахівці забули про нього.

— Заради чого він це зробив? — не приховав подиву Катрич.

— Заради бізнесу та якихось окультних справ. Це якщо вірити газетам…

— Велика радість — зустрітися з новоспеченим астрологом чи спіритом! — зітнув плечима Катрич.

— Радощів, справді, мало, — мовив Гейдадзе, — та користь — безперечна. Не вірю в його відмову. Ми повинні знати, чим займається він тепер.

— Безумовно, — підтримав його журналіст. — Симптоматично: газети не випускають з поля зору жодного з багатіїв, пишуть про будь-яку дрібницю їхнього приватного життя. Тим часом про Крафта та сьогоденний стан його справ мовчать. Замовчуванням, як і музикою, завжди хтось диригує. Хто й навіщо?

— Облиш, — не здавався Степан. — Що нам дасть, коли дізнаємось, чим опікується новий “талановитий” капіталіст? Гудзики, капелюхи, нафта чи лікарські препарати — один біс.

— Різниця є, — озвався сивочолий академік Олден, який досі мовчав. — Родина Крафтів захопила електротехнічний та автомобільний ринки, має контрольні пакети акцій у десятку міжнародних консорціумів. Ніхто з того таємниці не робить. Діяльність же наймолодшого серед них оповита туманом…

— Можливо, примхи його вдачі? — висловив припущення Катрич.

— Не виключено, — засмоктав старий порожню люльку. — Але… Ось, коли палять, у люльці може бути лише одна річ — тютюн. Коли ж ні, хто скаже, що сховано в ній? Контрабандисти умудрилися героїн так переховувати.

— Не бачу зв’язку.

— Зараз побачиш. Вони вміють робити бізнес на всьому: на божевіллі й розумі, на коханні й ненависті, захопленні музикою та екзотичними папугами. Будь-яка надмірність, зрештою, комусь золотом брязкає в гаманець. Проте оригінальність в західній науці останнім часом вельми небезпечна. Саме таку й купує військово-промисловий комплекс.

— Не вийде, — усміхнувся Катрич, — на наших проблемах “яструби” й шеляга не зароблять.

— Ти так гадаєш? — звів густі брови Олден. — Антропологія також далека від зброї. Та це не завадило Гітлеру озброїти нею своїх суперменів. Найневинніший винахід не так вже й важко повернути в інший бік.

— Підтасовка! Гітлер користувався псевдонауковими посиланнями, котрі слугували йому лише ширмою для розбою. Тепер сліпих нема.

— По одній стежці справді двічі не обманеш. Проте де гарантії, що за кулісами військових та банкірів не визріває щось подібне? Тоді зрозуміло, чому мовчання дорожче від реклами.

— Де той фашизм, а де?..

— Можливо, ближче, ніж ти гадаєш, — урвав дискусію Олден. — Зараз ясно одне. Тобі треба зустрітися з Крафтом й розібратися на місці.

— А коли він не схоче відкривати секретів?

— Ну, то хоч побачиш кубло одного з справжніх володарів країни, — обізвався Пшеничнов. — Твої враження збагатять мої нариси. Мене ж на поріг не пустять. У Крафта до репортерів — алергія.

— Гаразд, умовили, — погодився Катрич.

Увечері за ним надіслали машину. Як не дивно, не службову, а таксі, котре не довезло його до місця призначення. Ось він тепер і стояв ні в сих, ні в тих. Глибина вулиці дедалі темнішала. Кроки шурхотіли по гравію. Проте шерхіт був якийсь незвичайний. Присвітивши ліхтариком, Степан побачив, що дорога встелена рожево-білими мушлями.

“Дорога — примха багатія! — подумав Катрич. — До моря — неблизький світ, а ще ж треба було відібрати “товар” по кольору. Проте гасять звуки вони непогано”.

Раптом десь вгорі спалахнуло гасло: “Увага! Власність Макса Крафта! Прохання розмовляти тихо!”

Ці слова горіли на фоні уже знайомого знаку: скрипковий ключ і в’януча квітка. Долаючи підсвідоме бажання притишити крок або й повернути назад, Катрич поминув яскравий заклик. Не встигла ще тінь вченого відокремитись від плями світла, як загорівся повий заклик: “Вітаю вашу неповторність!”

“Зворушливо до шоку!” — подумав Катрич. — Схоже, розмовлятимемо з набобом одними гаслами!”

Тим часом живопліт з одного боку порідшав. Нечутно відкрилася хвіртка. Вздовж неї спалахнули готичні літери: “Ласкаво просимо!”

Це запрошення дублювалося російською, англійською, іспанською та арабською мовами.