Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
— Ось, Рашель, поглянь. — Валько вказав на якусь темну пляму посеред коридору, метрів за п’ять від дверей рубки. — Коли я помітив, що дія наркотику послаблюється, то вирішив відвести Аню до лазарету, щоб уколоти їй снодійного. А вона вирвалася й побігла. Ну, я і вистрілив їй услід.
Я підійшла ближче до плями. Насправді це було заглиблення в підлозі, майже правильної параболічної форми, з гладкою, ніби відполірованою поверхнею.
— Прихопила з собою, — прокоментував Валько очевидний факт. — Добре, що я не вистрілив, коли вона була ближче. Тоді б разом із нею вирушив і шматочок мене.
Раптом мені спала одна думка.
— Послухай, але ж при цьому мало добряче рвонути. Коли Аня зникла, на її місці залишилася пустка, а це… це як вакуумна бомба!
— Вибуху не було. Інакше б зараз я з тобою не розмовляв. Зате гучно ляснуло, як і минулого разу, тільки сильніше. Мені капітально заклало вуха. Я думаю, при телепортації відбувається обмін масами. Аня перемістилася кудись, а повітря з того місця перенеслося сюди. Природно, виник перепад тиску.
— Зрозуміло, — сказала я. — Треба чимось законопатити цю діру. А то, чого доброго, хтось із нас забуде про неї й підверне собі ногу. Але з цим ми розберемося згодом. А зараз головне — замести сліди. І, звісна річ, вирішити, що робитимемо далі.
Штурманська рубка „Нахімова“ була просторішою, ніж на колишній батьковій „Зорі Свободи“. Та й сам корабель, судячи з усього, мав значно більші ґабарити, ніж типові легкі крейсери. Катеґорія C на межі В. Ще трохи — і був би крейсер середнього класу з катеґорії напівлегких фреґатів.
Особливістю цієї рубки була наявність додаткового ряду пультів, окрім тих, що були призначені для керування кораблем. Такий собі адміральський місток у мініатюрі. Усі додаткові пульти були мертві, не працював ні один дисплей, не світився жоден вогник.
Простеживши за моїм поглядом, Валько пояснив:
— На даний час командний центр ескадри деактивовано. Корабель функціонує як самостійна бойова одиниця. А зараз іди сюди, Рашель.
Він підвів мене до терміналу праворуч від капітанського крісла, узяв підключений до консолі оптоволоконний шлейф і під’єднав його вільний роз’єм до свого імпланта.
— Усе це тобі добре знайоме, — сказав він. — Насамперед поклади долоні на пластину сканера.
Я підкорилася. Бортовий комп’ютер записав у своїй пам’яті відбитки моїх пальців.
— Так, добре. Тепер трохи нахилися, дивися в центр пластини й не кліпай. Робимо знімок сітківки… Чудово. Пройдися рубкою, повільно обернися навколо, уяви собі, що ти на подіумі… Ах, Рашель, ти чарівна дівчина, але жіночності тобі явно бракує. У тебе хлопчачі манери, хода… Втім, гаразд. Скажи щось. Тільки російською.
— Я ходжу, як можу. І не збираюся виляти стегнами, вигинатися, як кішечка, або трусити грудьми. Я офіцер, а не модель.
Валько гмикнув.
— Ну, трусити грудьми у тебе все одно не вийде. Для цього вони надто маленькі, хоча й дуже гарненькі… Але це так, між іншим. Зразок твого голосу записано. Відтепер ти повновладний командир корабля.
— Хіба це все? — здивувалася я.
— Я спростив процедуру, щоб заощадити час.
— А як же контрольні запитання?
Він посміхнувся.
— Тут я схитрував. Ще до того, як піти тебе будити, відібрав ті питання, на які сам міг дати відповідь, і записав їх у пам’ять.
— Але якщо ти відповів неправильно…
— Ось тобі роздруківка. — З щілини принтера вислизнуло кілька листів паперу, Валько підхопив їх і простяг мені. — Якщо я бодай в одному питанні помилився, можеш відірвати мені вухо.
Я пробігла поглядом першу сторінку. На мій подив, усі відповіді були правильними. А одна з них…
— Валько, негіднику! Ти таки зазирав до моєї шафи?!
— Зовсім ні. А твою пристрасть до рожевої білизни з мереживами я вирахував методом дедукції.
— І як саме?
— Ну, це досить довгий ланцюжок лоґічних висновків…
— Гаразд, тоді розберемося пізніше.
З цими словами я влаштувалася за капітанським пультом і оглянула своє господарство. Мене трохи бентежив російський інтерфейс, але за минулий місяць я досить непогано оволоділа цією мовою, до того ж більшість технічних термінів мали схоже звучання з французькими або анґлійськими, залишалося просто звикнути до їх написання кирилицею.
Мій погляд упав на дані стосовно прискорення. Там було вказано значення 392,0 g.
— Стоп! Тут, здається, помилка.
— Де? — запитав Валько.
— Прискорення. Не там стоїть кома. Має бути 39,20 g.
— Ні, все правильно. Ми летимо з прискоренням під чотири сотні. Ґравікомпенсатори розраховані на номінальне навантаження до восьмиста одиниць. А в критичному режимі можуть витримати й понад тисячу.
— Ой лишенько! — У животі мені аж скрутило, коли я уявила, що з нами буде, якщо раптом відмовлять компенсатори. — Ти впевнений?
— Так сказано в специфікації. А грави працюють у нормі, можеш покластися на мене. Я не лише математик, а й трохи фізик, тож на техніці розуміюся. З пілотуванням корабля я б навряд справився, зате в бортінженери годжуся.
Я трохи заспокоїлася.
— Гм. У такому режимі роботи двигун, напевно, жере силу-силенну пального.
— Менше ніж ти думаєш, але справді жере. Проте поглянь на запаси дейтерію.
Я подивилася й очманіла.
— Це неможливо!
— Але факт. Надщільний
