Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
— Що-що?
— Ну, систему нуль-зв’язку… — він раптом замовк і розгублено посміхнувся. — Вибач, спрацював умовний рефлекс. Це з Вейдерової віртуальності.
— То ви там не лише мочили чужинців, а й літали на кораблях?
— Ага. Літали на кораблях і мочили чужинців. А зв’язок здійснювали за допомогою нуль-хвиль, що миттєво розповсюджувались на будь-які відстані. Дурниці, звісно… Хоча чому дурниці? Адже телепортація, схоже, відбувається миттєво.
— Гм-м… — промугикала я, знову повернулася до дисплея і зажадала від бортового комп’ютера інформацію про стан нуль-зв’язку.
Відповідь з’явилася негайно:
„Система нуль-зв’язку не функціонує, оскільки деактивовано нуль-портал. Розпочати активацію нуль-порталу?“
Я відповіла „ні“, припинила перевірку систем і проказала задумливо:
— Власне, це було очевидно. Ми не знаємо, як проходить телепортація, але вже по суті своїй це явище передбачає миттєвий зв’язок, незалежно від відстані. Коли Аня покликала своїх рожевих слоників і зелених кроликів, їй не довелося чекати дві години, поки сиґнал пролетить п’ятнадцять астроодиниць до корабля. Ми перемістились негайно. Атож, це ясно як день. А я не додумалася.
— Я теж, — сказав Олег. — І Валько.
Я похитала головою.
— Він якраз додумався.
— Тоді чому нам не сказав?
— Бо для нього це елементарно і саме собою зрозуміло. Мабуть, він і в гадці не мав, що ми можемо бути такими недотепами. І знаєш, давай не розчаровувати його. Зробимо вигляд, що відразу здогадалися.
— Гаразд.
Я вже збиралася продовжити перевірку, аж тут мені сяйнула одна слушна думка.
— А у Вейдеровій віртуальності кораблі схожі на цей?
— Не зовсім. Менші за ґабаритами, швидше корвети, ніж легкі крейсери, але дуже наворочені. За ходовими властивостями вони не набагато поступаються „Нахімову“ і також озброєні електромаґнітними гарматами.
— Це було всерйоз? Маю на увазі саму постановку гри.
— Так, цілком. Вейдер жартів не любить. Жодних поблажок, як у звичайних іграх, нічого схожого на deus ex machine[7]. Все як у реальності… звісна річ, за винятком надмірної крутизни наших кораблів. Але „Нахімов“ справді крутий корабель, і навіть нуль-зв’язок є.
— У тім-то й річ, — зітхнула я. — Від усього цього у мене голова йде обертом… А ти ким був у ваших, так би мовити, іграх?
— Капітаном другого ранґу. Командиром крила з чотирнадцяти бойових одиниць.
— Ну і як ви діяли? Успішно?
— Попервах паскудно. Навіть з нашим озброєнням і потужним захистом нам добряче діставалося від альвів. Але за два роки ми добре натренувалися.
— А хто входив до складу твого крила?
— Усі мої хлопці й дівчата. Командири кораблів, другі пілоти й артилеристи. Решта членів екіпажів, включно з бортінженерами, були віртуальними.
— Та-ак… От що, Олеже, продовжуй перевірку систем за мене.
— Слухаюсь, мем! — серйозно відповів він і тут-таки взявся до справи.
З процедурою Олег був знайомий досконало. Він справився швидше, ніж зробила б це я, — почасти через відсутність мовного бар’єру, а почасти тому, що впродовж двох років мав справу з віртуальними моделями кораблів такого типу й добре знав специфіку їхньої конструкції.
Потім ми викликали карту тутешньої дром-зони і взялися разом розраховувати можливі траєкторії, які проходили б через найбільше число каналів другого роду. Таких маршрутів треба було прокласти близько десятка, щоб при підльоті до дром-зони, з огляду на розташування ворожих сил, обрати найбезпечніший.
На це ми витратили решту часу до початку гальмування. У результаті отримали дюжину більш-менш оптимальних маршрутів прориву, які перетинали від п’ятнадцяти до двадцяти ділянок входу-виходу каналів другого роду. У зв’язку з цим наш курс вимагав незначної корекції, здійснити яку я довірила Олегові.
Він діяв чітко і безпомилково, ніби цілісіньке життя провів у пілотському кріслі. Я спостерігала за його роботою із захопленням, до якого дедалі більше додавалася якась негарна, ірраціональна досада. Коли Олег закінчив і з задоволеною усмішкою повернувся до мене, ця досада так виразно відбивалася на моєму обличчі, що він миттю перестав усміхатися.
— Я щось не так зробив, Рашель?
— Ні, все правильно. Просто… — Тут я не витримала. — Хай тобі чорт, це несправедливо! Мені дев’ятнадцять, я на два роки старша від тебе, я все життя вчилася, я тільки цим і займалася, у мене більше не залишалося часу ні на що, хіба на музику, а ти… Ти собі розважався, упадав за дівчатами, грав у футбол, керував підпільною ґрупою, а між іншим займався на віртуальних тренажерах — і керуєш кораблем не гірше від мене.
Зо хвилю Олег розгублено дивився на мене, потім встав, підійшов до мене й узяв мої руки у свої.
— Ну що ти, люба, я… я ж зовсім не такий гарний пілот, як тобі здається. Знаю все лише в теорії, не маю жодного практичного досвіду. Це був перший маневр, який я провів у справжньому космосі, на справжнісінькому кораблі.
Зненацька мені стало соромно. Дуже соромно.
— Ох, вибач, будь ласка. Я мала привітати тебе, а натомість… Я така свиня!
— Ти просто дурненька, — лагідно заперечив він. — Треба ж таке вбити собі в голову. Гаразд, я непогано керую кораблем. Я вмію визначити оптимальний курс. Але це, по суті, все. Більше ні в чому я не розбираюся. Якщо на кораблі відмовить якийсь механізм, я не зможу його полагодити — чи то кавоварку, чи то систему подачі дейтерію в реактор. А ти ж зможеш?
— Мабуть,
