Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

— Здуріти можна! — сказала я. — А де він збудований?

— Немає інформації. Взагалі жодних даних про його попередні пересування. Все геть-чисто видалено з пам’яті. Правда, є один маленький слід: його робоча мова російська, але залишилися деякі натяки на те, що спочатку він був анґломовним. Утім, це ні про що не свідчить.

— А як… Ні, давай по черзі. Що сталося після того, як я вирубилася?

— Ну, я відразу вихопив паралізатор, прикрився Анею і почав чекати. Минуло кілька хвилин, але ніхто не з’явився. Я запитав Аню, хто це вас гепнув, і вона відповіла, що автоматика. Потім я почав ставити навідні питання і в результаті з’ясував, що ми перебуваємо на космічному кораблі й, окрім нас, на борту нікого не має бути. Я зажадав, щоб Аня вимкнула охоронну систему. Вона відмовилася. Я намагався її переконати, але вона не відступала. Тоді я вирішив схитрувати: узяв Аню за руку й звелів їй вийти з кімнати, а перед самим виходом голосно сказати: „Ця людина зі мною.“

— І вона послухалася?

— Атож. У неї гнилий психоблок… Ну, певна річ, значно кращий від нашого, але не такий непробивний, як у справжніх кодованих. Здебільшого він спрямований на те, щоб зберегти в таємниці певний масив відомостей. Забігаючи наперед, скажу, що мені так і не вдалося дізнатися в Ані, кого вона представляє і що робить на Новоросії. Я перебрав усі варіанти, які лишень спадали на думку, але вона незмінно відповідала „ні“ і жодного разу — не „можу сказати“. Найімовірніше, її психокод має щодо цього суворі інструкції — все заперечувати… Але повернімося до початку. Аня виконала мій наказ, а охоронна система сприйняла мене як її гостя. Коли ми пройшли в штурманську рубку, Аня за моїм наказом повідомила бортовий комп’ютер, що я маю намір підключитися до нього. Той сприйняв це як розпорядження не перешкоджати моєму входженню в систему.

— Тупа машина.

— Не менш тупа, ніж комп’ютери інших кораблів. Якщо зробити їх надто розумними і дати широку свободу дій, вони здатні такого накоїти, що гай-гай. Я не погрожував Ані, не застосовував проти неї насильства, не чинив замах на її життя, тож комп’ютеру не було про що турбуватися. Звичайно, його система мала багатоступінчастий захист, але проти мене виявилася безсилою. Як не як, а я кібер — і далеко не найгірший.

— Ти перепроґрамував корабельний комп’ютер?

— Ага. І заразом відімкнув телепортаційну камеру — тут вона називається нуль-порталом. Тепер ми можемо не перейматися, що господарі корабля перекинуть до нас на борт ґрупу захоплення. Я спеціально запитав про це Аню. Не навпростець, певна річ, а шляхом непрямих запитань. Телепортація можлива лише в спеціальні портали-приймачі. Ще я з’ясував, що вона відбувається миттєво, а її гранична дальність обернено пропорційна масі об’єкта переміщення. Так, наприклад, коли б у нашій компанії була ще одна людина, ми б залишилися на місці.

— Ми далеко від Новоросії?

— П’ятнадцять з половиною астрономічних одиниць. У напрямку, перпендикулярному до площини екліптики. Словом, за межами системи.

— Ого!

— Але, з іншого боку, це мізер, якщо порівнювати з міжзоряними масштабами. На моє питання, чи можна телепортувати на відстань одного парсека об’єкт масою один ґрам, Аня сказала „ні“, а щодо міліґрама відповідати відмовилася. Уточнити граничну масу я вже не встиг.

— Чому?

Валько винувато зітхнув.

— Вибач, Рашель, я її не втримав.

— Як це? Вона втекла?

— Не зовсім. Я сам її… ну, ніби відіслав. Дія наркотика послабшала, і мені довелося її паралізувати. Але від пострілу спрацював телепортер, і вона зникла. Мабуть, перемістилася в спеціально передбачене для таких випадків місце. Я, ідіот, не додумався заблокувати телепортацію за допомогою того пристрою. Геть забув про нього.

Я присунулася до Валька й обійняла його за плечі.

— Не картай себе. Кожен може помилитися. Я б на твоєму місці… ай, що там казати! Я б навіть не вибралася з тієї кімнати. І вже точно не змогла б підпорядкувати собі корабельний комп’ютер.

Валько всміхнувся й лукаво глянув на мене.

— Так думаєш? А я чув історію про одну дванадцятирічну дівчинку, яка це зробила.

— Лише тому, що їй вдалося вкрасти у батька всі коди доступу… До речі, чого ми тут сидимо? — Я різко підхопилася з дивана. — Ходімо швидше в рубку. Якщо Аня втекла, то незабаром повідомить своїх, що корабель у наших руках. Телепортуватися сюди вони не зможуть, зате цілком здатні атакувати ззовні. Навряд чи це єдиний їхній корабель.

Валько кивнув, підводячись.

— Я теж про це думав. Якщо є флаґман ескадри, то висока ймовірність існування й самої ескадри. І хоча всі системи зовнішнього спостереження свідчать, що в межах їхньої досяжності космос чистий, усе одно краще забиратися звідси. А в пілотуванні та навіґації я, на жаль, цілковитий профан. Зараз ми приведемо до тями Олега і…

— Ні, — сказала я. — У нас обмаль часу. Спершу займемося кораблем, а Олег нехай годинку зачекає. До того ж чим довше він проспить, тим слабший буде постпаралізаційний синдром.

— Власне, я вже поклав корабель на курс, — зауважив Валько.

— Он як? І куди ж ми летимо?

— Просто навмання. Подалі від місця його дрейфу, паралельно до площини екліптики.

— Цього мало. По іонному сліду буде легко вирахувати, в якому напрямі ми полетіли. Тому треба задати змінну траєкторію, тоді нас не зможуть перехопити. А гнатися по самому сліду — справа невдячна і майже безнадійна; для цього переслідувач має значно перевершувати за швидкісними характеристиками переслідуваного.

— Арґумент приймається, — кивнув Валько. — Спершу йдемо в рубку.

Ми вийшли з