Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

“Добре, що захопив пальто й шапку… — гарячково думав Альф. — Однак куди я потрапив? Де ж люди?”

Ні, йому таки пощастило: щойно підвівся, як раптом десь поблизу пролунали голоси, а трохи згодом з темряви виринули двоє людей.

— А ти звідки тут узявся? — запитав один здивовано. — Ну, чого мовчиш?.. Ти що — з Марса звалився?

— Н-ні… Я — землянин… З двадцятого сторіччя… А зараз яке, двохсоте?

Щиро кажучи, Альфа не так здивувало те, що ці молодики розмовляють українською мовою, як те, що надворі мороз-аж пече! — а вони обидва в легеньких светриках, без шапок, — і хоч би що.

— Яке сторіччя? — перепитав другий юнак. — Двадцяте тисячоліття Атомної ери.

— І на Землі вже комунізм?

— Звичайно! — відповів перший. — Е, друже, а чому ти в пальті? Ану, скидай негайно!

— Але навіщо? — злякався Альф. — Невже вам…

— Скидай, скидай! — юнак допоміг Альфові зняти пальто і шпурнув його геть. — Зразу видно, що ти — людина з Минулого… Ти потрапив у наш час, то й звикай до нашого життя… Невже ти думаєш, що хоч одна дівчина погодиться вийти за тебе заміж, якщо ти не маєш Посвідки про мужність?

— Я не розумію…. — промимрив Альф.

— Е, друже, ти, мабуть, не маєш ніякого уявлення про комунізм! Тобі, певно, здавалося, що через двадцять тисяч років люди тільки те й робитимуть, що лежатимуть на антигравітаційних тапчанах та натискуватимуть кнопки? Нічого схожого! Ми працюємо, та ще й так, що часом піт очі заливає! Інспекторів Відділу охорони здоров’я обдурити не важко. Та зрештою, коли працюєш не більш як сім годин на добу, вони не дуже й прискіпуються…

— А… навіщо дурити представників влади?

— От тобі й на! — юнак дивився на Альфа, як на пришелепуватого. — А хто ж складатиме за тебе Екзамен на мужність?!. Та чи знаєш ти, що навіть Атестат юності дають тільки тому, хто зуміє протягом місяця прожити в заповідній тайзі, не маючи ні одягу, ні харчів? А що вже казати про Посвідку мужності!

— А коли не складати екзаменів?

— Ти збожеволів! — вигукнув юнак. — Та тебе ж не візьмуть ні в космонавти, ні в атомники, ні в гравітоніку! Жодна дівчина навіть не усміхнеться до тебе. Жоден хлопець не назве тебе своїм другом. До тебе, як до хворого на невідому психічну хворобу, злетяться всі психіатри Сонячної системи!

— Але чому? Чому? — зойкнув Альф.

— Ти ще й досі не розумієш? — посміхнувся юнак. — Людство має жити вічно. Кібернетичні машини — добре; вони постачають нас усім необхідним і можуть звільнити нас не тільки від фізичної, а навіть і від розумової праці… Але навіщо нам це? Якщо ми станемо тендітними та кволими, наші нащадки почнуть вироджуватися і кінець кінцем загинуть. А ми дбаємо і про себе, і про отих, ще ненароджених… Стривай, та куди ж ти?

Але од Кавуна вже й місце холодне. Як солоний заєць, він шугнув до Машини Часу і з розгону смикнув за важіль “назад”. Ні, такий комунізм його не влаштовував! Звичайно, приємно, що в них такі дбайливі інспектори Відділу охорони здоров’я і що кожен визначає сам для себе тривалість робочого дня. Але Екзамен на мужність… Ні, назад, назад, — не в далекий комунізм, а в близенький; у отой, де вже можна їсти й пити не працюючи і де ще не вимагають від людини волячого здоров’я!

Але, на жаль, машина Антипротонова, як ми вже казали, скидалася швидше на тарантас, аніж на справжню Машину Часу. Альф натис на кнопку “стоп”, коли на лічильнику вискочило “2000 р. н. е.”, але вона за інерцією промчала ще і остаточно зупинилася аж о 3.15 ранку 1 січня 1966 року, — так, що вся подорож Альфа Кавуна в майбутнє тривала точно чотири години. А втім, Альф про це так і не дізнався. Клята машина наприкінці встругнула ще одну штуку: мабуть, через незлагодженість варіаторів, вона пошпурила бідолашного мандрівника геть від лабораторії Антипротонова через усе місто, аж на Куренівку, і запхнула в залізобетонну трубу, що проходить під автомагістраллю. Там Альф і прокинувся на світанку наступного дня.

Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг

Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви поясните разючу зміну, що сталася з Кавуном: після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?

Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте-це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.

Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж — хай йому щастить!

На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.

(Кібернетична гумореска)

— Подумаєш! — сказав Мік. — Чи не велике цабе — Людина! Та кожен з нас спроможний не тільки досягти, а й перевищити можливості цих жалюгідних створінь!

— Е, не кажи! — сумовито заперечив Мук. — Навіть найрозумніший з нас проти Людини — ніщо. Хто нас будує? Хто ремонтує? І де ти візьмеш напівпровідники, дроти, конденсатори та всілякі інші деталі, з яких ми побудовані?

— Дрібниця! — з підкресленою бадьорістю відповів