Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв

Згідно із заздалегідь розробленим сценарієм, — аби не втратити увагу публіки, — на сцену зараз мала виступити Винахідникова теща. Отож він зробив їй знак.

— Пробачте, леді й джентльмени… Ви, мадам?.. Зачіску?.. Дуже радий!..

І знову перед публікою твориться чудо: гачконоса стара відьма з стріхою розпатланого сивого волосся на голові протягом однієї хвилини перетворюється на досить привабливу брюнетку з виразистим поглядом і гордовитою поставою. Звичайно, двадцятилітньою її не назвуть, але ж, крий боже, перша-ліпша сорокарічна видасться проти неї справжньою бабусею! І вже саме усвідомлення цього, — та ще й стверджене найоб’єктивнішим критиком, люстром! — підносить оцю підстаркувату жінку у власних очах, робить її справді молодою. Зовнішність людини — серйозна штука!

І знову загримів зал. Тільки чому ж майже зовсім не чути вигуків схвалення, а лише лайка, і чому манекенщиці в першому ряду аж кулаками вимахують?

Бідолашний Винахіднику, ти не розумієш — чому? Та дуже просто: діамант цінується не так за його красу, як за унікальність! А ти намірювався щедрою рукою розсипати діаманти по вулиці: бери, хто хоче? То ж як, на твою думку, має реагувати двадцятилітня красуня, якщо твоя машина може зробити привабливою навіть стару відьму?!

Вже й задзеленчав дзвоник “кібернетичного кравця”, вже з кабіни вийшла Винахідникова дружина в такій бездоганній і такій красивій сукні, що ніхто навіть не сказав би, що це — з паперу. А гармидер у залі не вщухав ані на мить. Перукарі й кравці, кінозірки й манекенщиці, косметички і просто дівиці невизначеного фаху аж захлиналися з люті, ладні розтерзати жалюгідного Винахідника. Та ось одна з них — найгорластіша і найнахабніша — вискочила на естраду, здерла паперову сукню з переляканої Винахідникової дружини, плюнула йому межи очі:

— То ти замірився на моє щастя, злодюго! Я не їм, не сплю, щоб одягтися краще за інших, щоб бути гарнішою за інших… А ти за десять центів обіцяєш зробити красунею кожну?! Ти — гангстер! Ти — комуніст! Тебе треба лінчувати! А твоїй машині — ось! Ось! Ось!

Вона в нестямі кинулася до машини, била її ногами, видирала важелі, трощила й товкла. Туди ж ринули розмальовані дівиці, горласті здоровані, захекані товстуни.

І коли все скінчилося і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:

— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці. Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні й використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.

Винахідник поточивсь і схопився за голову.

(Кібернетична гумореска)

Альфред Кавун, студент фінансово-економічного технікуму, втік у комунізм 31 грудня 1965 року о 23.15 за московським часом. Я називаю речі своїми іменами: це була не подорож у майбутнє, а саме втеча, до того ж, Альф помандрував у комунізм зайцем, на чужій Машині часу.

Мабуть, ви вже чули про винахід славетного академіка Антипротонова? Його машина — чудесна: вона будь-якої миті здатна демонтувати на атоми перше-ліпше фізичне тіло, а потім відтворити його, на ваше бажання, де завгодно і коли завгодно. Так от, саме з цієї машини й скористався Альф Кавун.

Невідомо, чи готувався Альф до втечі заздалегідь, чи зважився на неї зненацька, в стані афекту. Ясно тільки, що йому посприяв випадок, бо вночі на 1 січня біля машини Антипротонова чергував лаборант Лазер Рубінчик, близький Кавунів приятель.

Альф завітав до Рубінчика тільки-но засутеніло, і друзі негайно зустріли Новий рік за хабаровським часом, а потім вирішили супроводжувати його тріумфальний похід по країні тостами, не пропускаючи жодної годинникової смуги.

Пили, їли, співали… І все ж Альф Кавун був сумний. Ще в районі Іркутська він почав скаржитися Рубінчикові на нещасливе кохання. З наближенням до Красноярська меланхолійні інтонації в голосі окривдженого поступилися ноткам трохи мужнішим; він критикував зрадливу кохану та її батьків. А під Новосибірськом Альф дійшов непохитного висновку, що народився надто передчасно і цим завдав непоправної шкоди і собі, і суспільству.

Рубінчик втішав приятеля як міг. Це був оптиміст, у якого настрій підвищувався прямо пропорційно до кількості проголошених тостів. Щоб розважити приятеля, Рубінчик навіть продемонстрував йому кілька елементарних дослідів з машиною Антипротонова: переслав у Стародавню Грецію, на адресу гром. Левкіппа й Демокріта, брошуру доц. Ш. Мезоняна “Будова речовини”, — чим завдав зайвого клопоту історіографам фізики, — задля забавки пересунув на кінець XXII сторіччя проект асфальтування вулиці Піщаної в Києві і спеціально заради Кавуна переніс екзамени з політекономії в його технікумі аж на останній семестр. Однак Альф, здавалося, цілком байдуже дивився на ці примітивні досліди і торочив своє: “Ні, ні, я народився передчасно!”

Як далі розгорталися події — Рубінчик не знає. Мабуть, він трохи задрімав після челябінського тосту, бо коли прокинувся, годинник показував 23.15, і Альфа в лабораторії вже не було. Разом з ним не стало і його верхнього одягу; Рубінчик подумав, що приятель, певно-таки, просто попхався додому, отож і зустрічав собі далі Новий рік наодинці.

А Кавун у цей час уже рухався квазихронічним простором. Рубінчик мав рацію: незважаючи на гучну рекламу, машина Антипротонова була страшенно недосконала. Її гойдало, немов тріску в бурхливому потоці, так, що Альфа часом навіть нудило; лічильник часу в кабіні раз у раз заїдало, і його доводилося підштовхувати пальцем. Та й задуха була неможлива, бо нікому не спало на думку влаштувати вентиляцію. Альф насилу дочекався, поки на циферблаті вискочили цифри “20 000 років”, і, затамувавши подих, натиснув на кнопку “стоп”.

Гальма в машині були зовсім не відрегульовані: Альфа так торохнуло об стінку, що аж памороки забило. А коли він очуняв, то побачив, що