Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв
Буду об’єктивний: хоч Мезонові й бракує глибоких, ґрунтовних знань, але саме через хаотичність свого мислення він часом цілком випадково висловлює думку, варту уваги. Ну, а мені досить натяку, щоб одразу ж проаналізувати бодай найполохливіше припущення, науково обгрунтувати його і перетворити на гіпотезу, а пізніше й на теорію.
Так і цього разу. Я негайно зробив необхідні обчислення і доручив Мезонові випросити для дослідження вогнестійкий випромінювач ультрафіолетових променів високої потужності. Слід віддати йому належне: завдання він виконав успішно.
Проте не допоміг і ультрафіолет. Тільки й того, що “яйце” на поверхні розтопленого олова відтепер фосфоресціювало блакитно-зеленим сяйвом, а ми дивилися на нього крізь кварцовий ілюмінатор і тамували подих, чекаючи на чудо.
Чуда не було. А дні минали. На щастя, ми розпочали свій експеримент напередодні канікул, отже, нам ніхто не заважав. Але я вже почав непокоїтися: батько сказав, що не пізніше першого вересня почнеться реконструкція Меркуріанського залу-експозицію поповнять предметами, які щойно привезла Третя експедиція. Звичайно ж, відсутність експоната № М-2437/бц-1981 буде помічено враз. Що робити?
Мабуть, найрозумніше було б припинити нашу витівку та й покласти експонат на місце. Проте Мезон затявся: мовляв, хто ж забирає з інкубатора яйце передчасно? Мовляв, коли вже почали “висиджувати” отого “меркуріанського птаха”, то треба довести справу до кінця, бо інакше “зародок” загине. А коли я питав його, скільки ж можна чекати, він відповідав, що не більш як меркуріанський рік — тобто 88 земних діб.
Як не дивно, але він мав рацію. Трагічний фінал нашої злощасної акції настав учора, 29 серпня 1982 року, о 17.35 за московським часом. Ні, я не можу писати про це спокійно, мені треба відпочити.
Отже, продовжую. Вчора ще зранку в мене було тривожно на серці. Я заявив Мезонові, що всі терміни збігли, отож досить гратися в учених. Він удав, що не чує, а коли я хотів вимкнути термостат — брутально відштовхнув мене від пульта і заявив, що наб’є мені пику в разі повторення такої спроби. Мені довелося скоритися.
Півдня ми просиділи, втупивши погляд в ілюмінатор термостата, надуті, немов сичі. Признаюся щиро: я був роздратований вкрай, отож кінець кінцем і заходився підшпигувати Мезона каверзними запитаннями. Мовляв, навіщо отим “меркуріанським птахам” крила, якщо там немає повітря?
Чому з такого “яйця” має вилупитися “птах”, а не “меркуріанський крокодил”, скажімо? Чому, на його думку, “тварини” на Меркурії існують, а “рослини” — ні?
В нього на все була готова відповідь. У “меркуріанських птахів” оті трикутні площини — зовсім не крила, а фотоелементи, які перехоплюють енергію Сонця; літати “птахи” можуть за реактивним принципом, як наші звичайні йонольоти; “крокодили” на Меркурії абсолютно тотожні з “птахами”, бо мусять мати однакові “крила”; “меркуріанські тварини” якраз і є в нашому розумінні “рослинами”, бо живуть за рахунок безпосереднього використання променевої енергії Сонця.
Звичайно ж, ніяких Америк він не відкривав, точнісінько так міг би відповісти йому і я. Але побачили б ви, з яким пихатим виглядом він проголошував оці прописні істини! Ну просто тобі професор, який рече перед першокурсниками!
— Ну, гаразд, — сказав я спокійно, уриваючи потік його красномовства. — Ти торочиш тільки про енергетику. Але ж для земних рослин потрібні не лише сонячні промені, а й “будівельні матеріали”, — вуглекислий газ, вода, мінеральні солі. Скажімо, “вилупиться” твоя “пташка”. Що вона їстиме?!
Ой, краще б я не промовляв цієї фрази! Почувши її, Мезон аж підскочив. Він довго дивився на мене, ніби вперше побачив, а потім сказав:
— А ти знаєш, Еліпсоїде, часом навіть у тебе з’являються проблиски розуму! Хвалю!
Ви чуєте?! Незмінний трієчник Мезон поблажливо похвалив мене, відмінника, в якого не було жодної оцінки меншої за “5”! Проте не встиг я відкрити рота, щоб відповісти гостро і влучно, як Мезона раптом наче вітром здуло. Він повернувся хвилин через десять і почав вивантажувати з кишень склянки з реактивами.
— Молодець, Еліпсоїде, — мимрив він так, наче мене тут зовсім не було. — Правильно запропонував: “пташеняткові” потрібна їжа. Чистий кремній?.. Годиться. Ну, і германій, звісно. Для фотоелементів… І кристалічна сірка, звичайно, — адже для поверхні Меркурія характерні сульфідні сполуки… Для смаку додамо трошки рідкоземельних металів… А от вуглецю — побільше: саме він зміцнює кремнійорганічні ланцюжки…
Аж тепер я збагнув: Мезон вирішив висипати всю оту суміш у розжарений термостат!.. Хто міг би поручитися, що не трапиться вибуху? А головне, де гарантія, що при цьому не зруйнується рідкісний експонат, взятий нами з Музею астронавтики?!
Я благав його не робити дурної спроби, доводив, що це небезпечно, що це злочин перед наукою, але добився тільки того, що він силоміць посадив мене на стілець перед термостатом і наказав пильно стежити за отим “яйцем”.
Доки насоси висмоктували повітря із шлюзової камери, я ще кілька разів намагався вплинути на гром. Книша Д. М., проте він мені навіть не відповідав. А точно о 17.35 натиснув кнопку і хрипко вигукнув:
— Пильнуй!
Я встиг помітити тільки те, що в чашу термостата щось посипалося, а потім у ній спалахнуло полум’я, заклубочився дим, який безперервно змінював колір і вирував, немов підхоплений смерчем. А коли той дим поступово почав розвіюватися, я зойкнув: на ближчому до нас кінці “яйця” з’явилося кілька тріщин. Більше того: тріщини поглиблювалися, перетворювалися на розколини, а звідти виповзало щось схоже на шматки пожмаканого блакитного оксамиту. Потім “шкаралупа” почала обсипатися зусібіч, і на поверхні розплавленого олова, тепер уже засміченій домішками, почало вимальовуватися щось схоже на живу істоту. Живу?.. А як же інакше сказати, коли оте “щось” сіпалося й коливалося, поступово набуваючи форми вузькогорлого глечика з припасованими до нього пожмаканими “крилами”.
— Дивись! Дивись! — репетував Мезон так, ніби я сидів не поруч нього, а принаймні у протилежному кінці лабораторії. — Воно — їсть!
Справді, “воно”,
