Право на риск - Микола Олександрович Дашкієв
Оскільки ж всілякі уколи, порошки та мікстури аж ніяк не допомагали, Письменник з часом переконався, що він — невиліковно хворий. А в такому разі личило готуватися до смерті.
Слід віддати Письменникові належне: він був дисциплінованим пацієнтом, тому пообіцяв не помирати, поки Великий Консиліум отієї Найцентральнішої клініки не поставить остаточного діагнозу. А тоді — поганяй до ями, бо, як відомо, навіть звичайний діагноз дільничного лікаря оскарженню не підлягає, то що вже казати про вердикт Великого Консиліуму!
Одне слово, рано чи пізно, а таки відбувся й Великий Консиліум. Говорилося на ньому багато мудрих-премудрих фраз, та все — латиною, та все з посиланнями на світил медицини, починаючи з тата-Гіппократа і аж до Попова-гомеопата включно. Звісно, кожен з членів Великого Консиліуму вважав несхибно правильною тільки власну думку і дуже негативно ставився до міркувань колег.
Проте недарма ж у підручнику з алгебри написано, що мінус на мінус завжди дають плюс. Остаточний діагноз був одностайний: “Смерть!”
Повторюю: з Письменника був слухняний пацієнт. Правда, почувши вирок, він спочатку хотів попросити відстрочки бодай на тиждень, — аби не псувати терапевтичному відділу показників по смертності за перший квартал поточного року, — але потім зрозумів, що лікарі не поступляться науковою принциповістю навіть заради вищезгаданої благородної мети, отож важко зітхнув і склав руки на грудях, чекаючи приходу Смерті.
Я погрішив би проти істини, коли б сказав, що Письменника надто тішило оте чекання. Звісно, він ніколи не агітував за безсмертя індивідуумів і навіть своїм найулюбленішим персонажам не відпускав більш як 150 років життя.
Проте було в нього одне дивацтво: він погоджувався померти без жодних нарікань на долю тільки після того, як напише свій найкращий твір.
Все, що він опублікував досі, видавалося йому ще дуже недосконалим, і, цілком зрозуміло, він, як людина принципова, не міг поспішати на той світ передчасно.
“Ех, — думав Письменник з гіркотою, — чому я так і не встиг написати давним-давно задуманий науково-фантастичний роман “Еліксир життя”?! То був би мій найкращий твір, він запалив би тисячі юнаків та юнок, покликав би їх до найдерзновенніших наукових звершень! Коли б я написав його, скажімо, двадцять років тому, можливо, хтось із тодішніх моїх читачів досі знайшов би ті ліки, яких бракує нині, аби врятувати від смерті і мене, і багатьох-багатьох таких, як я!”
Так-так, сам винен! Захопився космічною тематикою, повсякчасно мандрував на інші планети, забуваючи, що на грішній Землі ще ой як багато нерозв’язаних пекучих проблем… От і домандрувався!
“Еге ж, — продовжував Письменник свої сумні роздуми, — якби я написав цей роман навіть рік тому, то зараз силою уяви оживив би свого найголовнішого персонажа і запитав би в нього рецепт справжнього Еліксиру життя!”
Не треба думати, що Письменник просто марив, маючи температуру 40,2°. Ні, він справді володів чудесною здатністю матеріалізувати своїх героїв, і особливо це вдавалося йому уві сні, коли, згідно з ученням академіка Павлова, кора головного мозку загальмована майже повністю, зате неймовірно активізована підкірка. Оживлені персонажі ставилися до свого Автора шанобливо, охоче розповідали про життя-буття, ділилися найпотаємнішими мріями, а Письменник, слухаючи їх, здебільшого мовчав, дружньо посміхаючись, та прикивував головою. Шануючи суворий закон про заборону контрабандного перевезення інформації при подорожах у Машинах Часу, він уникав розмов про подробиці найгеніальніших винаходів та відкриттів близького Майбутнього, ніколи не розпитував про будучину своїх друзів та ворогів, і взагалі жодного разу не скористався з можливості стати несхибним ворожбитом, неперевершеним конструктором чи геніальним ученим. Чого не було — того не було. Засвідчую.
Але так ішлося раніше. А зараз — нема де правди діти! — завагався наш Письменник. І зрозуміти його можна: ще й нині, в епоху торжества кібернетики, письменниками, — навіть письменниками-фантастами, — стають головним чином не байдужі електронно-обчислювальні машини, а живі люди, яким дуже не хочеться передчасно помирати.
Так було і з нашим Письменником. Звісно, він розумів, що нелегальне використання інформації з Майбутнього трактуватимуть, у кращому разі, як службовий злочин.
А в гіршому — скажуть просто: “Крадіжка!” Однак при потребі завжди можна підшукати теоретичне підґрунтя для першого-ліпшого вчинку, отож і Письменник схопився за рятівну думку:
“А чому, власне, крадіжка?! Я взяв би той рецепт наборг, щоб мати можливість створити свій найдосконаліший роман. Написав би, та й помер собі спокійно”.
Міркування видалися цілком логічними і навіть юридично обгрунтованими: справді, якщо він помре, то й роман “Еліксир життя” не буде написано, а щоб написати, потрібно прожити ще бодай років зо три…
Письменник розплющив очі, тьмяним поглядом обвів палату. Вона була повна розворушеної темряви і лункої тиші. Сухотним жаром віяло від невидимих стін, стелі та підлоги. Пронизливо пахло пролісками. І не ворухнеться ніщо ніде, не проступає жоден людський силует, бо нікого матеріалізувати, — ще не написано роман “Еліксир життя”, не створено образу того натхненного вченого, який мав би винайти чудодійний засіб проти смертельної хвороби…
Отут-то Письменникові й сипонуло морозом по спині: то невже й справді порятунку немає?!
— А стривай-но стривай… — мимрив він гарячково. — Я зараз матеріалізую якогось із тих персонажів, що вже живуть на сторінках моїх книг. Невже я за двадцять п’ять років напруженої праці не створив жодного героя, який був би здатний допомогти мені в цей найскрутніший для мене час?!
Письменник напружив свою волю так, що аж голова обертом пішла, затамував подих…
…І раптом дзвінко луснула тиша, спалахнуло нестерпно сліпуче світло, залунала кришталева музика електронного органа, а посеред палати з’явився… Бог!
Не треба посміхатися так скептично, друзі! Наш Письменник був переконаним атеїстом і навіть перед смертю бога не кликав. Але ж матеріалізація персонажів літературних творів взагалі справа дуже складна, а коли в людини температура сягає за сорок градусів — помилки неминучі. Одне слово, посеред П’ятої палати Найцентральнішої клініки тієї ночі невідомо чому матеріалізувався другорядний персонаж написаного Письменником сценарію короткометражного фільму “Любов і полум’я” (на замовлення Управління протипожежної
