Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко

— Ні! — вигукнули люди. — Це завдяки твоїй делікатності винуватцеві стало легше признатися!

Дехто з теоретиків висував тезу про те, що в духовно здоровому суспільстві всі проблеми вирішуються самі по собі. Тут не треба навіть імітувати якусь надзвичайну активність, досить лише цілком і повністю покластися на здоровий глузд, високу свідомість та ініціативу громадян. Причина радіти? Ні! Тут радіти мало. Це причина для свята, для тріумфу, для бурхливих веселощів! Така перемога просто виправдує все. Лихо тому, хто сьогодні не п’яний!

Уранці перед усіма холодильниками знов лежали обгризені кістки та ковбасні шкірки, а в фруктових крамницях — горіхове шкарлупиння й бананові шкурки. Д-р Гермштедт знайшов цьому блискуче пояснення. Під п’яну руч, коли, як відомо, здатність тверезо мислити різко падає, декому з гармонополісців на радощах скортіло погратися в злочин і ще раз пережити те, до чого тяглася душа. Хто ж їм дорікне за це?

Тільки стурбований Абель Клагенфурт з’ясував, що досі програбування були в безмісячні ночі, й запитав у лікарів, чи блукають сомнабули і в безмісячні ночі.

Лікарі мали сумнів, і Агостіно Брітт зрозумів, що пора признатися ще де в чому. Хоч він, мовляв, сомнабула й з довідкою, проте досі його нічні прогулянки обмежувалися балконом. Далі він ще зроду не заходив. А його

фальшиве признання мало дві мети. По-перше, хотілося присоромити справжнього злочинця; той мав відчути: у місті знайшовся-таки чоловік, який прагне покласти цій історії край, і негідник спопелів би від сорому. А по-друге, кортіло ж нарешті дати людям полегкість, щоб вони заспокоїлись і жили без тривог. Адже сором, сказав Брітт, — це великий рушій людських вчинків. Та якщо вночі хтось і справді обгризає золоті рибки й спустошує м’ясні прилавки, то на це здатний лише геть морально деградований індивідуум. Або ж тут діється таке, що нам і не снилося. Він, громадянин Брітт, мав намір тільки зробити свій внесок у розкриття цього випадку, ризикуючи навіть, що його неправильно зрозуміють чи визнають за ненормального.

Цю заяву громадськість вислухала схвально.

Коли досі атмосферу в місті визначала нервовість, нетерпіння й тривога, гучні протести, радість, настороженість і ледь помітне загальне збудження, то тепер це збудження піднялося до паніки. Сталося найстрашніше. Жах був такий великий, що газети в своїх екстрених випусках не могли навіть прокоментувати подію.

Громадянин Умберто Баль вивів годині о десятій вечора на прогулянку свого собаку й додому більш не повернувся. Люди знайшли в парку його одяг та обгризений кістяк, а від собаки — тільки голову. Забризканий кров’ю одяг валявся в кущах.

Жителі з божевільними очима блукали по місту, вечірні випуски газет повідомляли, що ось уже 457 років у Гармонополісі не траплялося жодного вбивства. Передові статті, втішні слова яких саме тепер були читачам особливо потрібні, заявили, що перед тягарем такого злочину вони замовкають.

Коли спустилися сутінки, у місті залягла мертва тиша. Вікна не світилися.

Аж на другий день до батьків міста повернулося самовладання, і вони спробували якось пояснити цю жахливу подію. Ні, злочинець — не людина. Очевидно, тут ідеться про якусь тварину.

Фахівці оглянули в міському зоопарку всіх звірів, на яких могла впасти підозра. Леви, як і раніше, були ш> аристократичному стримані. Абель Клагенфурт заявив:

— Наскільки я бачу, вчинити це вони не могли.

Мавпи, як завжди, безтурботно гойдалися на гілках. Коли їм принесли земляних горіхів та бананів, вони взялися пожирати їх так старанно й так апетитно, як можуть їсти тільки вони. Зовсім не схоже було, що мавпи наїлися донесхочу.

Всіх чоловіків міста закликали заступити вночі в зоопарку на чати. Добровольців прийшло більше, ніж було треба, отож кожен звір мав сторожа. Правда, дехто висловлював думку, що не варто ставитися недовірливо навіть до звіра — адже він на шляху еволюції. А інші заперечували: мовляв, ця еволюція опиниться сама під загрозою, якщо стане жертвою злочинного потягу.

Проте звірі своїх обжитих місць не покидали. А холодильники та фруктові крамниці на ранок стояли знов розчинені і пограбовані.

Хтось зауважив, що ці хижацькі напади вчиняє, мабуть, якийсь чужий звір чи навіть ціла зграя звірів десь іздалеку. Чоловіки прочесали у вихідні дні околиці міста на сто кілометрів довкола. На жаль, без наслідків.

У місті поширювався песимізм. Люди казали, що доведеться, видно, примиритися із злочинами. Що, може, ці безчинства колись припиняться самі по собі. “Провокатор сильніший, ніж ми гадали. Нам судилися більші випробування, ніж могла намалювати наша уява. І ми повинні витримати ці випробування, не втрачати мужність і не замикати своїх вікон та дверей. Ми повинні на повен голос заявити, що не піддамося на провокацію!”

Коли в парку знайшли одяг старої жінки, яка вийшла ввечері погуляти, люди звернулися до Абеля Клагенфурта з настійним проханням забути про свою стриманість — усі її високо цінують — і негайно, рішуче діяти. З огляду на таке становище справжній громадянин міста не повинен спускати з очей об’єкти злочинів, навіть якщо доведеться вдатись до методів брудного детектива дев’ятнадцятого сторіччя. Треба щось робити. Два вбивства за такий короткий час — це вже забагато!

Після цього Абель Клагенфурт перейняв на себе нічне вартування в торговому центрі на Одеонплац. Однак нічого не помітив.

Зате в інших місцях, як і раніше, відбувалися пограбування. Клагенфурт попросив гармонополісців і там стати вночі на чати. Відгукнулося кілька чоловік, та й ці кілька мали успіх тільки тому, що під час їхнього чергування нічого не трапилось. Перед кожною крамницею тепер вартував хтось із добровольців, і поки він там стояв, нічого не діялось. Але охочих вартувати було щораз менше.

І ось одного ранку біля скульптури на Одеонплац знайшли одежу самого Абеля Клагенфурта. Тієї ночі ніхто не захотів стати на варту, і крамниці були спустошені так, як ніколи доти.

Те, що жителі міста не бажають брати участі в розкритті злочину, д-р Гермштедт пояснив так: вони сторіччями жили, не знаючи небезпеки, і тепер не можуть звикнути дивитися смертельній небезпеці в очі. Він говорив також про ефект подолання. Існує нібито межа, яку людям, попри їхню готовність, переступити несила. Декого, може, пощастить умовити, вони вийдуть уночі вартувати, але тільки-но стемніє, всіх пойме страх. Не допоможе навіть денне освітлення на площах.

Справді, у людей почали з’являтися навіть галюцинації. Вони розповідали, буцімто їх хапала ззаду якась холодна рука, над головою пролітали тіні, й вони не могли розгледіти їх тільки через те, що заплющували від жаху очі.

Найнеймовірнішою була