Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83 - Володимир Іванченко
— Божевілля!
— Самозахист!
— Я стомився…
Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…
Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.
Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.
Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.
Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.
У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.
Він пройшов мимо. Телефон замовк.
Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!
— Гаразд! — закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!
— Алло, Бартон!..
— Чого тобі?
— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.
— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце…
— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав “Війну і мир”. Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі “Тіволі”. Еміль Бартон у “Даремних зусиллях любові” виконує всі ролі, деякі в перуках!
— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб’ю!
— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!
— І знайду.
— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в будинках, і вежах, під землею. Давай!.Вбивай! Як ти назвеш це? Телевбивство? Самогубство? Ревнуєш, еге ж? Ревнуєш до мене, двадцятичотирирічного, ясноокого, сильного, молодого… Гаразд, старий, значить, війна! Війна між нами! Між мною — і мною. Нас тут цілий полк усіх віків проти тебе, єдиного справжнього. Оголошуй війну!
— Я вб’ю тебе!
У трубці клацнуло. Тиша. Він пожбурив телефон у вікно.
В опівнічний холод автомобіль пробирався по глибоких долинах. На підлозі під ногами були складені пістолети, гвинтівки, вибухівка. Рев машин відлунював у його всохлих, зморених кістках.
“Я знайду їх, — думав старий, — знайду і знищу всіх до одного. Господи, і як він тільки може так поводитись зі мною?”
Бартон зупинив машину. Під вечірнім промінням лежало незнайоме місто. Вітру не було.
У закляклих руках він тримав гвинтівку. Дивився на стовпи, вежі, коробки будівель. Де ж заховано голос у цьому місті? Он на тій вежі? Чи на цій? Стільки років минуло!.. Він судорожно повів головою в один бік, в другий… Підняв гвинтівку-вежа розвалилася з першого пострілу.
“А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було…”
Машина рушила безгомінною вулицею.
Задзвонив телефон.
Він кинув погляд на вимерлу аптеку.
Апарат!
Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.
Почулось клацання.
— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися…
У трубці клацнуло.
Він тихо вийшов з телефонної будяки і подався на вулицю, весь час прислухаючись до невиразного гулу веж — вони все ще діяли, все ще були незаймані. Подивився на них знову і раптом збагнув: він не має права їх знищити. Припустімо, з Землі прилетить ракета, — безглузда думка, але припустімо, ракета прилетить сьогодні, завтра, на тому тижні? Сяде на іншому боці планети, хтось захоче зв’язатися з Бартоном по телефону і виявить, що зв’язок перервано?..
Він опустив гвинтівку.
— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…
“Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку”.
Знову задзвонив телефон.
Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.
— Алло! Незнайомий голос.
— Прошу тебе, дай мені спокій…
— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.
— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?
— Говорить капітан Рокуелл з ракети “Аполлон-48”. Ми щойно з Землі…
— Ні, ні!..
— Ви слухаєте, містере Бартон?
— Ні, ні! Цього не може бути…
— Де ви?
— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!
— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?
— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.
— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?
— Що?
— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?
— Авжеж.
— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?
— Так, але…
— Що ще?
Старий погладив трубку.
— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..
— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.
— Та хоч скажіть, усе гаразд?
— Все гаразд.
— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?
— Сто чортів!
— Перепрошую…
Він повісив трубку й побіг.
Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.
Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.
Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.
Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..
Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:
“Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..” Він злегка всміхнувся.