Екст - Геннадій Обушній

— Ми не були там жодного разу після аварії.

Я не зрозумів і попросив повторити.

— Капітане, останнього разу ми були на крейсері разом з вами. Я шкодую, але це правда.

— Стоп. Поясніть в такому випадку, як вам вдалося вижити?

— Згідно твого наказу, капітане: „Кет, постарайся врятувати Семмі“.

— Значить, вам є що розповісти, а мені послухати.

— Дуже багато, Лео.

І ось тут до мене нарешті дійшло: п’ятнадцять тисяч років. Скалічений крейсер. Нема прямого зв’язку з Батьківщиною. Подальше я пам’ятаю не надто чітко. Ніч, полум’я багаття, річка, порожнеча».

У той день ми з Климом не знаходили собі місця. Як Лео переживе потрясіння? Чи не розпадеться його психіка? Здалеку ми невідривно спостерігали за сидячою на березі трійцею. У якийсь момент вони застигли і довго, до сутінків, сиділи мовчки. Потім Кет розпалила багаття, і вони знову сиділи мовчки, дивлячись на мінливий вогонь.

Потім Кет і Семмі встали і підійшли до дому, а я пошепки запитав:

— Ну як?

— Нехай побуде один.

Лео прийшов тільки вранці. Не постарілий, але подорослішалий на десятки років. З потемнілими очима і світлим пасмом у чорному їжачку зачіски.

Клим, незважаючи на стан Лео, знову провів медогляд і меддопит. При цьому кілька разів мимохіть нагадав, що Лео — людина військова, а після сніданку без особливих церемоній відправив його відпочивати. Лео підкорився.

Настрій у всіх був паскудний, проте трималися всі так, як і домовлялися: рівно, спокійно і без зневіри. Так закінчився цей день-ніч-ранок.

Минали дні і Лео поступово приходив до тями, звикаючи до стану речей. Клим якось сказав мені:

— Зізнатися, я не очікував, що Лео так швидко впорається з таким психологічним ударом. Їх цивілізацію я знаю давно і, каюсь, вважав основну расу ханнів дещо зніженою. Вони дуже давно живуть в умовах фактичної відсутності небезпек, реальних ворогів і воєн. Однак Лео та екіпаж крейсера показалися з непоганого боку. Як мінімум, частина раси духу не втратила. Значить, у ханнів не все погано.

Ми не нав’язувалися, але намагалися не залишати Лео на самоті.

Кет і Семмі потроху розповідали про свою епопею. Лише за кілька днів Лео сказав:

— Хочу оглянути модуль.

Увійшов, мовчки пройшовся приміщеннями. Побачив подекуди незнайомі блоки:

— Що за обладнання?

— Людське.

Заглянув у вантажний відсік, побачив Camaro, Харлей і зброю:

— Що це?

— Мої іграшки, капітане. Ще з Землі.

«Лео, ти ще не бачив гардеробчик нашої дами. Скоро в катер не влізе!»

Піднялися в рубку. Кет, випереджаючи події, зняла покривало з пілотської крісла.

— Ваше місце, капітане. Управління в порядку.

— Почекай, Кет. А це що?

Він показав на кардинально перероблену частину праворуч від крісла.

— Це управління, адаптоване під Семмі.

— Ти пілотуєш?

Семмі одягнув браслет.

— Точно так, капітане.

Лео здригнувся, але впорався. І посміхнувся.

— Думаю, що після цього я вже нічому не здивуюся в цьому житті. Хоча я так вже думав. Хто придумав цей браслет?

— Кет. Я користуюся ним тільки в катері і модулі.

Лео опустився у крісло. Помацав штурвал, погладив клавіатуру, задумався, стрепенувся.

— Що ж, тепер я остаточно вдома. До речі, відколи ми на «ви»? А, Кет? Семмі?

Вони повернулися в дім явно повеселілі. До повного відновлення душевної рівноваги ханна було ще далеко, відчуття неможливої втрати ще надто свіже. Загинув особистий світ, давно немає милих серцю істот, залишених удома. Можливо, немає і рідної планети, інших світів раси ханнів. І не лише ханнів. Але найбільший біль — батьки, сестричка і єдина в світі Кіра, що так і не стала його нареченою.

Але час, спілкування з Кет і Семмі, краса Атти і навіть навмисна буркотливість Яни робили свою справу. Лео відтавав. І ми нарешті зважилися показати Лео новинний канал Федерації. Начебто нічого особливого: новини культури, спорту, інтерв’ю з туристами Землі, справи на Секстанті. Конфлікт двох патчів через приблудний астероїд, рядові непорозуміння землян зі спейсерами. Звичайно, офіційний канал нуднуватий, але інформативний.

Несподівано Лео зацікавився сюжетом про зимову олімпіаду на Норді. Виявляється, він дуже непоганий гірськолижник. Довелося знайти і показати матеріали про Норд — абсолютно білий світ, де температура не піднімається вище нуля, на суші тільки своєрідні лишайники в проталинах, але в океанах безліч життєвих форм. Зате які умови для зимового спорту й відпочинку! До речі, згадалася й місцева гірськолижна база. Ми злітали подивитися, і Лео сподобалося. Він швидко освоїв наше спорядження і став бувати на базі через день. А те, що виробляв Семмі, вразило не лише ханна, але й нас. Виявляється, симур давним-давно на планеті ім’ярек, а потім і на Землі захопився катанням по сніжних схилах на найпростіших листах зі шматків металопластику, а то й просто на пузі. Потім виготовив цілком пристойний піддон три на п’ять метрів з опорами під чотири лапи, який і витягнув зараз із комори модуля. Вражаюче видовище, коли багатотонне кошлате тіло мчить по схилу і тягне за собою довжелезний хвіст снігової куряви.

Контакт з крейсером

Кет постійно зв’язувалася зі «Спіраллю» і тримала їх у курсі того, що відбувається. Однак контакт Лео з крейсером Клим дозволив лише за два тижні. Зв’язок ішов із борту модуля Семмі. Ми з Климом залишилися в будинку і спостерігали за тим, що відбувається, на моніторах.

На тому кінці зібралася добра сотня тих, що знали Лео. Кет увімкнула канал, з’явилося зображення. Якусь хвилину стояла напружена тиша, ханни розглядали один одного. Лео дивився на колег, разом постарілих хто на сто, а хто на триста років. Екіпаж дивився на Лео, такого ж, який закарбувався в пам’яті. Улісс заговорив першим.

— Здрастуйте, капітане. Доповідайте.

— Бажаю здоров’я, командоре. Доповідаю, що довірений мені екіпаж і обладнання в порядку. Почуваюся добре, курс лікування закінчений. Про події, що відбулися, проінформований. Дії, згідно з інструкцією 4-7, виконані. Готовий до подальшої служби.

— Дуже добре, Лео. Офіційну частину будемо вважати закінченою. Зараз одягніть свій комунікатор, медики вимагають. І привітайтеся з екіпажем.

Напруга разом спала, посипалися нестатутні вітання і питання. Лео ледь встигав відповідати й вітатися. Розгледів своїх друзів-пілотів.

— Торе, Рубі, як ви? А де Матіс?

— У нас усе добре. На жаль, Матіс загинув у той день.

Але ця крапля гіркоти не змогла пересилити піднесений настрій. Екіпаж знову відчув, що життя все-таки непереможне.

Улісс продовжив:

— Лео, я не можу зараз віддати вам