Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Це страшенне спрощення.

— Гм, — кивнув Каннінґем. — Тоді чому ти не можеш збагнути, наскільки марно зазирати нам через плече й слати додому листи нашим господарям?

— Хтось має підтримувати зв’язок із Землею.

— Сім місяців в один бік. Довго чекати на відповідь.

— І все ж таки.

— Ми тут зовсім самі, Кітоне. Ти тут зовсім сам. Гра закінчиться задовго до того, як наші господарі дізнаються, що вона почалася. — Він втягнув дим. — Або ні. Може, ти спілкуєшся з кимось ближчим, га? Я вгадав? Це Четверта Хвиля розказує тобі, що робити?

— Четвертої Хвилі немає. Принаймні мені про неї ніхто не розповідав.

— Може й ні. Вони б не ризикували тут своїми життями, правда? Надто небезпечно, навіть щоб триматися віддалік і лише спостерігати. Саме тому вони побудували нас.

— Ми самі себе побудували. Ніхто не змушував тебе здійснювати корекцію.

— Ні, ніхто не змушував мене здійснювати корекцію. Я міг просто дозволити їм вирізати мій мозок і відправити його в Рай, правда? Такий у нас вибір. Ми можемо стати зовсім непотрібними, а можемо спробувати позмагатися з вампірами, конструктами й штучними інтелектами. І може, ти мені розкажеш, як це зробити, не перетворившись на абсолютну потвору.

Стільки всього в голосі! Й нічого на обличчі. Я промовчав.

— Розумієш, про що я? Авжеж ні, — він силувано всміхнувся. — Тож я відповідатиму на твої запитання. Відкладу свою роботу й водитиму тебе за руку, бо так наказав Сарасті. Гадаю, вищий вампірський розум бачить якусь вмотивовану причину потурати твоєму дзявканню. А оскільки він головний, я мушу підкоритися. Та я далеко не такий розумний, тож вибач, але все це видається мені дурнуватим.

— Я лише…

— Ти лише виконуєш свою роботу. Знаю. Але я не люблю, коли мною маніпулюють, Кітоне. А саме в цьому й полягає твоя робота.

Ще на Землі Роберт Каннінґем не приховував своєї думки щодо присутності на борту комісара. Вона була очевидною навіть для топологічно сліпих.

Мені завжди було складно уявляти себе ним. І річ не лише в його позбавленому емоцій обличчі. Часом навіть тонші його особливості не відображалися на гранях. Можливо, він навмисно гамував їх, обурений присутністю в команді так званого «крота».

Я не вперше спостерігав таку реакцію. Кожен, до певної міри, зневажав мене. О, вони добре ставилися до мене — або гадали, що добре. Вони терпіли моє втручання, співпрацювали зі мною та виказували значно більше, ніж самі здогадувалися.

Але під грубуватою Шпінделевою товариськістю, під терплячими поясненнями Джеймс не було справжньої поваги. Та і як би вона могла з’явитися? Ці люди — авангард науки, що своїми досягненнями підкорили її осяйну вершину. Їм довірили долю світу. А я був стукачем для дрібних мізків, що лишилися вдома. І навіть це не мало значення, коли ми настільки віддалилися від дому. Просто баласт. І з цим нічого не вдієш. Не було чого й перейматися.

І все ж Шпіндель називав мене комісаром напівжартома. Каннінґем повірив ярликові без усяких застережень. І хоча за роки роботи я натрапляв на багатьох схожих на нього, але всі вони лише намагалися сховатися від мого погляду. Каннінґем — перший, кому це вдалося.

Під час підготовки я старанно намагався вибудувати з ним стосунки, знайти шматочки мозаїки, яких бракувало. Якось я спостерігав, як він працює на хірургічному симуляторі й випробовує нові — аж сяючі — інтерфейси, які проводили його крізь стіни й кабелі. Він тренував хірургічні навички на гіпотетичній моделі прибульця, яку для цього вибудував комп’ютер. Сенсори й суглобисті маніпулятори скидалися на лапи здоровенного павука, що тяглися з пристрою вгорі. Немов одержимі духами, вони кружляли й виплітали тенета навколо напівімовірної голографічної істоти. Тіло самого Каннінґема лише трішки тремтіло, а з кутика його губ звисала цигарка.

Я чекав, коли він зробить перерву. Нарешті його плечі розслабилися, штучні кінцівки обвисли.

— То що, — я постукав себе по скроні. — Навіщо ти це зробив?

Він не озирнувся. Сенсори над розітнутим тілом повернулися і втупились у нас, наче очі на стеблинках у краба. Саме там перебувала зараз свідомість Каннінґема, а не в накачаному нікотином тілі переді мною. Ось це було його очима, його язиком чи ще якимись незбагненними штучними органами чуттів, які він застосовував, аби аналізувати надіслані машиною дані. Ці сенсори були спрямовані на мене, на нас — і якщо в Роберта Каннінґема досі лишилося щось схоже на зір, він зараз дивився на себе очима, що були на віддалі двох метрів від його черепа.

— Що саме зробив? — нарешті відгукнувся він. — Удосконалення?

Удосконалення. Неначе він просто оновив свій гардероб, а не вирвав усі органи чуття і вставив у рани нові.

Я кивнув.

— Необхідно лишатися актуальним, — пояснив він. — Якщо ти не змінюєшся, то не встигатимеш за прогресом. Якщо не оновлюватимешся, застарієш за місяць, і тоді не лишиться нічого ліпшого, як піти у Рай чи в стенографісти.

Я проігнорував насмішку.

— Доволі радикальна трансформація.

— Як для нашого часу — ні.

— А це не змінило тебе?

Його тіло затяглося цигаркою. Прицільна вентиляція всмоктала дим ще до того, як він дістався до мене.

— У цьому ж і вся суть.

— Але ж зміни мали зачепити й твою особистість. Звісно…

— А, — він кивнув. На дальньому кінці рухових нервів маніпулятори також хитнулися. — Подивися на світ чужими очима і сам змінишся?

— Щось типу того.

Тепер він дивився на мене своїми справжніми очима. По той бік мембрани змії й стеблові сенсори повернулися до роботи над віртуальним трупом, ніби вирішили, що гають час на марні балачки. Мені було цікаво, в якому тілі Роберт тепер.

— Дивно, що ти запитуєш про це, — відказав біолог з плоті й крові. — Хіба мова мого тіла тобі не все розповідає? Хіба жаргонавти не повинні читати думок?

Звісно, він мав рацію. Мене не цікавили Каннінґемові слова; вони були лише хвилею-носієм. Він не міг чути справжньої бесіди, що відбувалася між нами. Всі його кути й грані гучно розмовляли, і хоча їхні голоси трохи розмивалися фідбеком і викривленнями, я знав, що з часом зможу їх зрозуміти. Потрібно лише, щоб він і далі говорив.

Але Юкка Сарасті обрав саме цю мить, щоб пройти повз і хірургічно точним рухом знищити мої найкращі плани.

— Сірі найкращий у своїй галузі, — зауважив він. — Але не тоді, коли це стосується його особисто.

Чому людина очікує на милосердя від того, хто над нею, якщо вона не виявляє милосердя до тих, хто