Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Скільки ще? — запитала Джеймс.
— Звідки мені знати? Якщо не помиляюся, то я маю справу навіть не з цілими організмами.
— А якщо припустити? — поцікавилася Бейтс.
Він знизав плечима.
— Кілька днів. Можливо.
Усе, що нас не вбивас, робить нас дивнішими.
Тревор Ґудчайльд
— Голосування не буде, — заявив Сарасті.
Бранців ми не відпускатимемо. Надто ризиковано. Тут, у безмежній пустці Оорти, немає місця принципу «живи й дай жити іншим». І байдуже, що той Інший зробив чи не зробив: подумай, що б він накоїв, якби був хоч трішки сильнішим. Подумай, як би він з нами вчинив, якби ми прибули пізніше, як він і планував. Ти дивишся на «Роршах» і бачиш ембріон чи дитину, хай понад усяку міру чужинну, але ні в чому не винну за замовчуванням. Але що, як твоє враження хибне? Що, коли перед тобою всемогутній кровожерливий бог, вбивця планет, просто ще не до кінця сформований? Вразливий тільки зараз і ще зовсім трохи часу?
У логіці Сарасті не було вампірської таємничості і багатовимірних чорних ящиків, від яких люди тільки знизують плечима і розводять руками. У міркуваннях Сарасті не було недоліків, тож ми не могли знайти собі виправдань. А від цього мені ставало ще гірше. Я знаю, що й іншим хотілося просто покластися на його слова.
Але Сарасті запропонував альтернативу звільненню бранців, і цей варіант він вважав набагато безпечнішим. Його міркування доводилося приймати на віру, адже за мірками здорового глузду він межував із самогубством.
Тепер «Тезей» народжував через кесарів розтин. Нове потомство було надто численним, щоб вийти крізь канал наприкінці хребта. Корабель скидав його, наче при закрепі, одразу в трюм: величезні потвори, що шкірилися цівками зброї й антенами. Кожна була в три або й у чотири рази вищою за мене; пара масивних кубів кольору іржі, грані яких заражено топологією. Звісно ж, до висадки значну їх частину приховає броня. Стрічки труб і провідників, боєприпаси й схожі на акулячі зуби ряди радіаторних пластин — усе зникне під гладенькою дзеркальною поверхнею покриття. Тільки кілька позначок-острівців здійматимуться над поверхнею: комунікаційні порти, реактивні сопла й приціли. Ну і, певна річ, бійниці. Кожне з цих чудовиськ має півдюжини пащ, що вивергають вогонь і сірку.
Але поки що вони були лише велетенськими недоношеними механічними ембріонами. У сліпучо-білому світлі трюмних прожекторів їхні грані й кути складались у висококонтрастну мозаїку світла й тіні.
Я відвернувся від ілюмінатора.
— Це суттєво зменшить наші запаси субстрату.
— На захисний щит корпусу пішло більше, — Бейтс спостерігала за будівництвом через плаский екран, вмонтований у переділку фабрики. Можливо, тренувалася: імплантати відмовлять, коли ми змінимо орбіту. — Але ти правий, запаси справді тануть. Можливо, доведеться згризти якусь місцеву каменюку.
— Гм, — я знову поглянув у трюм. — Думаєш, виникне така необхідність?
— Неважливо, що я думаю. Ти ж розумний хлопчик, Сірі. Невже не можеш доперти сам?
— Це важливо для мене. А отже, важливо і для Землі.
Це мало б значення, якби Земля керувала нами. Деякі підтексти легко зчитувалися, і байдуже, як глибоко ти вплутався у систему.
Я змінив тему:
— А як тоді щодо Сарасті й Капітана? Маєш ідеї?
— Зазвичай ти дієш делікатніше.
І то правда.
— Річ у тому, що Сьюзан перехопила перестукування П’ятірні й Кулака, так?
Бейтс скривилася, почувши імена.
— І?
— Тобі не здається дивним, що «Тезей» не зауважив його першим? Квантові комп’ютери ж мають бути дуже вправними у розпізнаванні образів.
— Сарасті вимкнув квантові модулі. Відколи ми вийшли на орбіту, борт працює у класичному режимі.
— Чому?
— Засмічене середовище. Високий ризик декогерентності[88]. Квантові комп’ютери — вимогливі штуки.
— Але ж бортовий комп’ютер екранований. Та й сам «Тезей» екранований.
Бейтс кивнула.
— Наскільки це можливо, так. Але ідеальний захист — це абсолютна сліпота, а в нас не такі сусіди, поруч яких варто зав’язувати собі очі.
Насправді, саме такі. Та її позицію можна зрозуміти.
Зауважив я й іншу думку, якої майор не висловила: «А ти проґавив це. Воно висіло у КонСенсусі, і його було видно як на долоні. Ось тобі й першокласний синтезист».
— Мабуть, Сарасті знає, що робить, — визнав я, чудово знаючи, що вампір може підслуховувати. — Наскільки нам відомо, він ще не помилявся.
— Наскільки нам відомо, — підкреслила Бейтс.
— Якщо ти можеш зрозуміти вампіра, то тобі не потрібен вампір, — пригадав я.
Вона ледь усміхнулася.
— Ісаак був хорошою людиною. Та не варто завжди довіряти піару.
— Ти не купилася на це? — запитав я, але вона вже подумала про те, що бовкнула зайвого.
Я закинув гачок з правильною наживкою зі скептицизму та поваги:
— Сарасті знав, де будуть шифратори. Вирахував у всьому тому лабіринті з точністю до метра.
— Гадаю, для цього справді потрібна якась надлюдська логіка, — визнала вона, подумавши, що повірити не може, наскільки я тупий.
— Що? — перепитав я.
Бейтс знизала плечима.
— Або він просто збагнув, що оскільки «Роршах» вирощує собі команду, ми щоразу натраплятимемо на все більшу кількість її членів. Незалежно від того, де ми висадилися.
КонСенсус урвав моє мовчання.
— За п’ять хвилин починаємо орбітальний маневр, — оголосив Сарасті. — Імплантати й безпровідні протези вимикаються за дев’яносто секунд. Це все.
Бейтс відключила дисплей.
— Хочу перечекати це на містку. Ілюзія контролю і все таке. А ти?
— Мабуть, у своєму наметі.
Вона кивнула, приготувалася стрибнути, але завагалася.
— До речі, — сказала вона. — Так.
— Що?
— Ти запитував, чи необхідне, на мою думку, посилення озброєння. Просто зараз я вважаю, що нам знадобиться будь-який можливий захист.
— Так ти думаєш, що «Роршах» може…
— Егей, він уже раз мене вбивав.
Вона казала не про радіацію.
Я обережно кивнув.
— Мабуть, це було…
— Ні на що не схоже. Ти навіть уявити собі не можеш. — Бейтс глибоко вдихнула і видихнула. — Хоча тобі це й не потрібно, — додала вона й ковзнула вгору по хребту.
* * *
Каннінґем і Банда у біомедичному відсіку. Їх розділяла тридцятиградусна дуга. Кожен по-своєму смикав бранців. Сьюзан Джеймс байдуже тицяла пальцями у виведену на її столі клавіатуру. У вікнах обабіч плавали П’ятірня і Кулак.
Джеймс
