Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Ти збираєшся провести весь дослід самостійно?

Коли вона вимкнула струм, її очі волого блищали. Іконка у клітці Кулака погасла. У П’ятірні вона залишалася тьмяною.

Я прочистив горло.

— Тобто…

— А хто ще це робитиме, Сірі? Юкка? Ти?

— Решта Банди. Саша могла б…

— Саша? — вона витріщалася на мене. — Сірі, я їх створила. Невже ти думаєш, що я зробила це, аби ховатися за ними і змушувати їх робити такі речі? — Вона похитала головою. — Я їх не виведу. Для цього — ні. Я б такого і з найлютішим ворогом не зробила.

Вона відвернулася від мене. Сьюзан могла прийняти ліки, нейроінгібітори, які б змили почуття провини, розщепили його до молекул. Сарасті запропонував їх, неначе спокушуючи самотнього месію в пустелі. Джеймс відмовилася, не пояснивши причини.

— Повторити, — сказала вона.

Струм увімкнувся і вимкнувся.

— Повторити, — наказала Джеймс знову.

Жодного руху.

Я показав.

— Бачу, — відповіла Сьюзан.

Кінчиком мацака Кулак торкнувся сенсорної панелі. Іконка загорілася, як свічка.

За шість з половиною хвилин бранці перейшли від жовтих квадратів до чотиривимірних поліедрів, що миттєво згасали. Їм потрібно було не більше часу, щоб визначити відмінність між двома рухомими двадцятишестигранними фігурами, які відрізнялися лише однією гранню в єдиному кадрі, ніж на те, щоб відрізнити жовтий квадрат від червоного трикутника. Складні візерунки постійно пробігали тілами шифраторів: рухома бісерна мозаїка, яка змінювалася так швидко, що було майже неможливо помітити цю трансформацію.

— Блядь, — прошепотіла Джеймс.

— Може, фрагментарні здібності, — Каннінґем приєднався до нас у КонСенсусі, хоча його тіло лишалося в біомедичному відсіку.

— Фрагментарні здібності, — тупо повторила вона.

— Савантизм. Видатні здібності в якійсь одній царині розумової діяльності, що аж ніяк не передбачають високого інтелекту.

— Я знаю, що таке фрагментарні здібності, Роберте. Просто вважаю, що ти помиляєшся.

— Доведи.

Вона облишила геометрію й повідомила шифраторам, що один плюс один дорівнює два. Вочевидь, вони й самі про це знали: десять хвилин по тому істоти вже вираховували десятизначні прості числа.

Джеймс показала їм ряд двовимірних фігур; вони вибирали наступну в низці з практично однакових варіантів. Лінгвіст прибрала множинний вибір, показала шифраторам початок нового ряду й навчила малювати кінцями мацаків на сенсорній поверхні. Вони закінчили ряд точними малюнками, відтворюючи ланцюжок логічної послідовності, що неминуче завершувався початковою фігурою.

— Вони не роботи, — голос Джеймс застрягав у горлі.

— Це ж просто ребуси, — заперечив Каннінґем. — Мільйони комп’ютерних програм виконують їх навіть не запускаючись.

— Вони розумні, Роберте. Розумніші за нас. Можливо, навіть розумніші за Юкку. А ми… Чому ми не можемо просто визнати цього факту?

Я мало не читав її думки: а Ісаак би визнав.

— Тому що в них немає мозку, — наполягав Каннінґем. — Як можуть…

— Я не знаю як! — закричала вона. — Це твоя робота! Знаю лише, що піддаю тортурам істот, які значно перевершують нас за інтелектом…

— Сподіваюся, ти невдовзі закінчиш. Щойно ти розшифруєш їхню мову…

Вона похитала головою.

— Роберте, я нічого не знаю про їхню мову. Ми займаємося цим уже… кілька годин, правда? Зі мною вся Банда, лінгвістичні бази, що сягають глибини кількох тисячоліть, і всі найновіші лінгвістичні алгоритми. Ми точно знаємо, що вони говорять, відстежуємо кожен можливий спосіб спілкування. До ангстрема.

— Власне. А отже…

— У мене нічого немає. Знаю, що вони розмовляють через пігментну мозаїку. Можливо, є ще щось у русі щетинок. Але я не можу зрозуміти принципу, відстежити, як вони рахують, чи навіть повідомити їм… як мені… прикро.

Якийсь час усі мовчали. Бейтс спостерігала за нами з камбуза вгорі, але не намагалася долучитися до розмови. У КонСенсусі помилувані шифратори колихалися у своїх клітках, наче багаторукі страждальці.

— Ну, — нарешті сказав Каннінґем, — якщо у нас сьогодні день поганих новин, оголошу і свою. Вони помирають.

Джеймс затулила обличчя руками.

— Не через твій допит, хай би чого він їм вартував, — продовжував біолог. — На мою думку, їм просто бракує певних метаболічних шляхів.

— Мабуть, вони ще їх не знайшли, — зауважила Бейтс через барабан.

— Ні, — повільно й чітко заперечив Каннінґем. — Очевидно, вони недоступні для їхніх організмів. Вони розкладаються, як розкладалися б ми, якби в наших клітинах з цитоплазми просто зникли веретена поділу[86]. Наскільки я можу визначити, вони почали розкладатися, відколи ми забрали їх з «Роршаха».

Сьюзан підвела голову.

— Хочеш сказати, вони там лишили частину своєї біохімії?

— Якісь важливі поживні речовини? — запитала Бейтс. — Вони ж не їдять…

— «Так» лінгвісту, «ні» майору. — Каннінґем замовк. Я кинув погляд через барабан і побачив, як він затягується цигаркою. — Мені здається, що значна частина їхніх клітинних процесів регулюється ззовні. Гадаю, мені не вдається знайти жодних генів у зразках тканин тому, що в шифраторів просто немає генів.

— Що ж у них є натомість? — запитала Бейтс.

— Морфогени Тьюрінґа[87].

Порожні погляди — ніхто нічого не зрозумів, тож звернулися до КонСенсусу за тлумаченням. Але Каннінґем все одно почав пояснювати:

— Не вся біологія заснована на генах. Соняшники мають саме такий вигляд через суто фізичну напругу при вигині. Всюди у природі трапляються числа Фібоначчі й золоті перетини, що не програмуються генетичним кодом, а залежать від механічних впливів. Розгляньмо ембріон, що розвивається: гени наказують почати чи припинити рости, але кількість пальців і хребців визначається механічним зіштовхуванням одних клітин з іншими. А як щодо вже згаданих веретен поділу? Вони критично необхідні для відтворення кожної еукаріотичної клітини, а вони ж ростуть, як кристали, без участі генів. Ви здивуєтеся, скільки всього в природі функціонує саме таким чином.

— Але ж гени все одно потрібні, — запротестувала Бейтс, підійшовши до нас.

— Гени лише встановлюють початкові умови для запуску процесів. А структура, що виникає опісля, не потребує особливих інструкцій. Класичний зразок складної адаптивної системи, відомий нам уже понад сотню років, — знову затяжка, — або й довше: Дарвін наводив приклад медових стільників ще у 1880-х роках.

— Медові стільники, — повторила Бейтс.

— Бездоганні шестикутники. Щільно припасовані один до одного. Бджоли запрограмовані, щоб їх створювати, але звідки комаха знає геометрію, щоб витворити точний шестикутник? Не знає. Вона запрограмована пережовувати віск і випльовувати його, обертаючись навколо своєї вісі. Виходить коло. Посади багато бджіл на одну поверхню, нехай жують разом, і вже кола стикатимуться між собою, перетворюючись на шестикутники, які — так уже склалося — формують ефективнішу упаковку.

Бейтс пирхнула:

— Але ж бджоли запрограмовані. Генетично.

— Ти неправильно зрозуміла. Шифратори — це стільники.

— А «Роршах» — бджоли, — пробурмотіла Джеймс.

Каннінґем кивнув.

— «Роршах» — це бджоли. Я взагалі вважаю, що магнітні поля «Роршаха» — це не механізми захисту. Думаю, вони є частиною системи підтримки життєдіяльності. Вірогідно,