Темні уми - Олександра Бракен

Мені ніколи не спадало на думку, що інші діти, перебуваючи вдома, також могли ховатися — що ті інші, котрі ніколи не бачили табірних боксів ізсередини, також зазнали злигоднів, що і їхнє життя — хай і далеке від табірного — також не було солодким, і що ті діти, можливо, навчилися дивовижних речей. Вони ж бо не знали страху, і їх не скалічив тягар незнаного.

У мене з’явилося вкрай дивне відчуття, немовби я втратила щось, чого й не мала, — що я не та, котрою була колись, але й не стала тією, котрою хотіла бути. Від цього відчуття у мене все похололо до самих кісток.

— Для нас, Синіх, все доволі просто, — пояснив Лаям. — Просто дивлюся на предмет, сильно зосереджуюся, уявляючи, як цей предмет рухається з точки А в точку Б, і предмет просто… рухається. Закладаюся, що чимало Синіх у Термонді зрозуміли, як керувати своїми здібностями. Але не захотіли їх використовувати. Можливо, через цей шум.

— Напевно, все так і було.

Я небагато спілкувалась із Синіми, щоби знати це напевне.

Лаям совав шланг туди і назад доти, доки цівка бензину не перетворилась на нечасте скрапування. Я роззирнулася, шукаючи ознаки життя на парковці та біля входу в готель, і роздивлялася доти, поки не упевнилась, що ми одні.

— Ти десь навчався? — запитала я, перевіряючи свою теорію.

Він поглянув у мій бік.

— Та ніби так. Я потрапив у табір доволі пізненько, тому, щоби не звихнутися від нудьги, маючи стільки вільного часу, взявся самотужки вивчати, як усе діє.

Звісно, наступним мало бути питання, чи він ховався. Але запитати про це я не могла, не повідавши йому свою історію, і те, як мене схопили.

Розпити довелося припинити. У мене руки тремтіли так, немовби він щойно сказав мені, що збирається задушити мене. Всі його дотеперішні вчинки свідчили про одне: він — добра людина. Хіба він знову й знову не показував, що прагне бути моїм другом, якщо я йому дозволю?

Я вже так давно не дружила, що тепер і не пригадаю, чи були вони в мене, ті друзі, і як це — дружити. У першому класі все було по-дурнуватому просто. Наша вчителька просила намалювати на аркуші паперу улюблену тваринку, а потім кожен із нас ходив по класу, поки не знаходив когось, хто намалював таке саме звірятко. Малося на увазі, що нема нічого легшого, ніж подружитися — наприклад, знайти когось, хто також любить слонів.

— Мені подобається ця пісня, — ні сіло ні впало бовкнула я. М’який голос Джима Моррісона ледве долинав до нас із динаміків Бетті.

— Справді? «Дорз»? — Обличчя Лаяма наче щось осяяло. — «Ну ж бо, мала, піддай-но вогню, — взявся він наспівувати низьким голосом, намагаючись копіювати Моррісона. — Спробуй запалити ніч».

Я розсміялась.

— Мені подобається, як він співає.

Лаям схопився за груди, так наче я його поранила, але швидко воскрес. Діджей радіо назвав наступну пісню, і Лаям немов у лотерею виграв. «Про це я говорив тобі!»

— «Олмен бразерс»? — Мої брови поповзли вгору. Дивно, я би заклалася, що він — фан «Зеппелін».

— Це музика моєї душі, — зізнався він, киваючи головою в такт музиці.

— А якщо чесно, ти колись прислухався до слів? — спитала я, відчуваючи, як тривога падає з пліч. З кожним словом я спокійнішала. — «Чи в тебе тато був гравцем у Джорджії, що вистрелив не тим кінцем рушниці? Чи ти прийшов у світ із задніх місць “Ґрейгаунда”?»

— Нічого собі! — мовив він, дотягуючись до мого волосся. — Я сказав, що то музика моєї душі, а не мого життя. Для протоколу, мій вітчим працює механіком у Північній Кароліні і, наскільки мені відомо, він досі живий-здоровий. Але я таки народився на задніх місцях автобуса.

— Жартуєш? — Я ніяк не могла в таке повірити.

— Ні. Про це ще писали в газетах, ну і тому подібне писали, а перші три роки життя я був Диво-хлопчиком з автобуса, а тепер я…

— «Намагаєшся вижити і стараєшся, як можеш»? — процитувала я.

Він розсміявся, кінчики його вух трохи порожевіли. Пісня тривала, наповнюючи простір між нами швидким ритмом ударників і невтомною гітарою. Все склалося якнайкраще. І не кантрі, і не зовсім рок-н-рол. Просто тепла, швидка, південна музика.

А коли Лаям почав підспівувати, мені це ще більше сподобалось.

Коли тік бензину сповільнився до крапель, він обережно витягнув шланг і закрутив кришку. Перш ніж підвестися, штурхнув мене у плече.

— Де ти до дідька запопала такі шмотки?

Я пирхнула, мнучи в руці спідницю.

— Зу подарувала.

— У тебе такий вигляд, ніби хочеш жбурнути її у вогонь.

— Не можу обіцяти, що згодом не трапиться якогось нещастя, — сказала я щонайсерйознішим тоном. Коли ж він знову розсміявся, я почувалась так, наче здобула маленьку перемогу.

— Ну, Зелена, це добре, що ти її вдягнула, — сказав Лаям. — Але стережися. Зу так