Vivat Academia! - Любов Базь

Сичання, яке вирвалося у Слов’яна, увірвалося, коли Ляна затиснула йому рот губами. Це було не поцілунком — лише новим проявом божевілля. Одна рука Слов’яна почала закочувати на Ляні сорочку, друга потяглася до ременю її штанів: цю, другу руку Ляна відштовхнула. Вона хотіла зробити це сама.

Ноги не тримали ні Ляну, ні, схоже, Слов’яна: все закінчилося тим, що він притиснув її до стіни печери. Під підошвами їхнього взуття щось хрустіло і хлюпало, проте зараз це не мало жодного значення. Стягнувши власні штани і заходившись розстібати ґудзики на Слов’янових, Ляна коротко скрикнула. Доторк чужих пальців вкотре змусив її відчути щось подібне до електричного струму.

Лише це був не струм. Тепер Ляна розуміла — так її тіло відгукувалося на доторки Слов’яна. Їм варто було зробити це раніше, після того, як винищувач істот розрізав би на шматки…

Ляна не спромоглася завершити думку. Власне, це і думкою не було — радше швидкий, страхітливо привабливий образ: перед очима виникали білі спалахи.

— Зламай, — рухи Ляниної правої долоні викликали у Слов’яна хриплі видихи, що неймовірно збуджували. Ляна не уявляла, як він ще тримається. Сама вона при кожному русі відчувала біль. Звичайний, фізичний: бинт на її руці просякнув вологою рідиною, рана ладна була відкритися. Ще трохи — і потече кров. — Зламай мене.

Пальцями вільної долоні скеровуючи руку Слов’яна, Ляна прижмурила очі. Вона пригадала металеві стрічки — його спеціалізацію: зараз Ляні було байдуже, що зробить із нею Слов’ян. Чи зґвалтує, чи розріже своїми стрічками, запустивши їх усередину її тіла — байдуже. Ляну влаштовував будь-який варіант. Вона навіть не знала, чого хоче сильніше.

Зате знав Слов’ян. Нічого, вона завжди встигне… ніж… довге і червоне у руках… скривавлене тіло…

Єдиний яскравий колір цього світу — колір крові: вбити чи бути вбитою, поглинути чи бути поглинутою — Ляну влаштовував будь-який варіант.

Довго вона не витримала. Свідомість затопило яскраво-біле світло: Ляна відчула, як здригається притиснене до її тіло Слов’яна, а тоді відімкнулася.

* * *

— Ой, — далекий на початку голос поволі ближчав. — Ой!

Ляна відчула, як хтось плескає її по щоках. Хоча її очі були заплющені, перед ними все кружилося. Повіки здавалися важкими, наче мармурові плити у музеї.

Щоку щось обпекло. Біль? Видавши непевний звук, підозріло схожий на стогін, Ляна так-сяк розліпила повіки. Її погляд повільно сфокусувався на начебто знайомому чоловічому обличчі. Чоловік видавався стурбованим. Щось трапилося? Ляна спробувала підвестися, але зараз же впала назад: чиясь рука підтримала її. Якого чорта? Чому вона у лісі? І чому так болить поперек?

— Ти мене не впізнаєш? — Тривога у голосі чоловіка зростала у геометричній прогресії. Про таку дурню, як прогресії, Ляна колись дізналася з мислестрічок.

— В… впізнаю, — заперечила Ляна, відчайдушно намагаючись пригадати. — Ти ще не хотів називатися… Ти… цей… Слов’ян Веснянський, от! — осінило дівчину.

Слов’ян відгукнувся на своє ім’я яскравіше, ніж того можна було очікувати. Наче невидимий вітер розтріпав його волосся і змусив розплющити очі ширше.

— Справжнє ім’я, — задоволено підсумувала Ляна.

— Твоє — несправжнє, — відгукнувся Слов’ян. — Це ж скорочення, чи не так?

Ляна знизала плечима. Вона й сама до діла не знала. Не пам’ятала. Вона багато чого про себе не пам’ятала. От, наприклад, що було вчора? Чому її тіло таке важке, а Слов’ян…

Слов’ян!

Ляна не знала, звідки в неї й сили взялися. Підхопившись з ковдри, на якій лежала, дівчина з усієї сили вгатила кулаком Слов’янові в обличчя. Той вочевидь не очікував такої реакції. Ударом його відкинуло назад: цього разу Ляна спромоглася сісти, а потім і стрибнути на ошелешеного супротивника. Дівчину анітрохи не хвилювало те, що з одягу на ній була лише сорочка — чого там Слов’ян не бачив.

Ляна встигла вдарити Слов’яна ще кілька разів, доволі непрофесійно, а проте від душі. Тоді дівчина зрозуміла, що він не намагається вдарити її у відповідь і взагалі не виявляє супротиву. Можливо, якби Ляна напалася на Слов’яна зі зброєю, він би виявив протест, а так…

З кутика Слов’янових губів, які дівчина ще вчора цілувала, стікала кров.

— Це, — голос Ляни зривався, — за те, що накинувся на мене зі спини.

Дівчина спробувала звестися на ноги, та одразу ж поточилася на землю. Слов’ян вчасно зреагував, підхопивши її: Ляна не мала сил випручатися з його рук. Ця принизлива слабкість… Зазвичай такого не буває. Хіба що у дівиць — а дівицею Ляна не була вже тоді, коли прийшла вступати до Академії. З ким і коли був її перший раз, дівчина не пам’ятала так само, як іншої частини свого минулого.

— Зараз день, — сказав Слов’ян, опускаючи Ляну назад на ковдру. Тільки тепер дівчина помітила широке захисне коло, всередині якого знаходилася. — У тій печері щось не так. Краще нам перебути тут.

— Перебути? — Дивитися на Слов’яна Ляні зовсім не хотілося. Вчора вона вдалася до єдиного способу зупинити його божевілля, натомість сама ледве не втратила розум. Це, мабуть, і було причиною для того пекучого сорому, що його Ляна зараз почувала. — Ти ж хотів вирушати вдень.

Слов’ян нічого не сказав, але Ляна відчула на собі його стурбований погляд.

Це просто з себе виводило.

— Я зможу йти, — відрізала вона. — Тільки зачекай трохи.

— Ти голодна? — Слов’ян підсунув до Ляни якийсь згорток, мабуть, з їжею, але у неї зараз сама думка про їжу викликала нудоту. — Послухай, вчора…

— Вчора, — перебила його Ляна, — нічого особливого не трапилося. Окрім твого підступного нападу на мене. Ти міг би зробити це так, щоб я тебе побачила, а то підкрався…

Раптом вона згубила усі слова і замовкла. Хоча Ляна й хотіла сказати більше, слова загубилися десь в її горлі, і вона не могла говорити. Замість цього на неї наплинули хвилі відрази до себе самої.

Слов’ян теж мовчав. Кров, що стікала з кутика його губ, зараз здавалася Ляні чимось непристойним. Ніби прочитавши думки дівчини, Слов’ян витер кров кінчиками пальців. Ляна відвела погляд.

— Не так, — сказав Слов’ян за мить. Ці два слова далися йому нелегко — Ляна відчувала. — Ти… Зі мною ніколи такого не було.

Ляна хотіла зіронізувати — їй, мовляв, так зовсім не здалося, — але вчасно схаменулася. Слов’ян мав на увазі щось інше.

— Ти не така, — повільно сказав хлопець, — як всі. Ти… наче не звідси. Як я. Але я — мов Перепона. Я мав опинитися тут і тепер мушу знищувати істот. Вчора…