Vivat Academia! - Любов Базь

— Що?! Ти хіба не бачиш — Ляні недобре, бовдуре! — Цей голос міг належати тільки Елі. — Нам краще повернутися до будинку і спробувати…

«Запануй над нами».

— Допоможи мені підсадити її на скутер, — попросив ще хтось, мабуть, Рися. Рука Слов’яна на Ляниному плечі стиснулася сильніше, та болю не було. Нарешті не було болю.

— Ні.

Кому це він сказав ні, подумала Ляна. Тому, хто озвався про скутер — чи істотам?

— Вони тут, — видихнула уголос. — За ворітьми. Лишіть… Уах-х!

«Іди до нас».

— Ідемо.

Ляна не відчувала нічого, крім доторку до свого плеча. Все інше розчинялося, дрижало, переверталося. Було несправжнім. Оманою. Атракціоном.

Її кудись потягли, і вона пішла, непевно переставляючи ноги, намагаючись сфокусувати зір.

Почувся чийсь наляканий скрик і, трохи згодом:

— Чому вони не нападають? Чого чекають?

Це Ела сказала, подумала Ляна. Разом зі словами її переповнювали чужі емоції. Яскраві. Бузкові. Червоні.

Як кров.

«Прийшла. Прийшла. Тут. З нами».

Дійсність навколо розпливалася. Ляна не могла зосередитися на ній, відмежуватися від того, що вливалося у неї, переповнювало вщерть. Сама собі дівчина здавалася склянкою, у яку наливають воду. Ось склянка наповнена на третину. Ось — наполовину. На дві треті. На…

Коли рідина переллється через край склянки, я втрачу себе, зрозуміла Ляна.

— Ой. Візьми себе в руки, — прозвучав біля вуха той самий спокійний голос. Десь я його вже чула, подумала Ляна. А може, не його саме. Дуже схожий.

Хтось, кого знала раніше. Щось, добре мені відоме. Моє.

Хтось, подібний до мене. Такий, як я, але — не я.

Я можу не ставати частиною чогось. Я можу лишитися собою і бути з ким захочу.

— Кха. — Ляна кліпнула ще і ще раз, а тоді побачила істот, що стояли перед нею.

Їх було безліч. Різних. Були тут і згадані Слов’яном «рядові», і «літаючі голови», і потвори, які фосфоризували у пітьмі, освітлюючи все довкола світлом дивного кольору, і ще інші, більшість із яких Ляна бачила вперше. Вона про таких і з мислестрічок ніколи не довідалася б.

Істоти не рухалися. Вони стояли перед ворітьми, ніби чогось чекали.

У пам’яті Ляни зринув Чорний Сектор і візерунок, який вони накреслили вп’ятьох. Тоді істоти так само стояли, і між ними рухалося колесо, зрізуючи голови.

— Не казяться, — зауважив Слов’ян після того, як подивився на істот теперішніх. — Виходьте.

— Вони ж дивляться, — голос Устини зривався на виск. — Вони нас бачать.

— Дивно поводяться, — байдуже погодився Слов’ян. — Але не нападають. Виходьте.

— Стій. — Ляна спромоглася скинути долоню Слов’яна зі свого плеча. Ледь помітно скривилася, коли зіштовхнулася з ним пальцями — руками наче електрострум пройшов. — Виведи їх.

— А ти? — Слов’янові не треба було пояснювати, що саме Ляна має на увазі. Схоже, він розумів світ так, як вона останнім часом — інстинктивно. Тому не тямив багатьох найпростіших начебто речей. Для нього те все скидалося на непотріб. Слов’ян жив тут і зараз.

«Я не можу цього знати. Неможливо зрозуміти іншу людину», — подумала Ляна.

Та вона знала. І розуміла — так само добре, як накреслені нею Слова.

— Я залишуся.

«Це я потрібна істотам. Не ви. Вас вони відпустять».

— Ходімо. — Слов’ян певно що не збирався відпускати Ляну. Схопивши її знову, цього разу за рукав куртки, що її дівчина надягнула перед виходом із будівлі, хлопець рушив уперед.

— Ми будемо відволікати істот, — сказав Слов’ян Елі, Рисі та Устині. — Коли вони відійдуть від воріт, забирайтеся звідси.

— Але Ляна… — Дівчина не втямила, хто це сказав — Ела чи Рися, чи вони обидві.

— Лишися з ними, — свідомість Ляни знову почала відпливати, — допоможи їм. Я впораюся сама. Піду до лісу, знайду… сріблясту траву.

— Ти не зорієнтуєшся у лісі. — Здається, цей блискучий аргумент був заготований Слов’яном заздалегідь. Надто швидко озвався хлопець.

— Я часто бувала у лісі світлими днями. — Ляна ще намагалася протестувати, та Слов’ян її особливо не слухав:

— Не ночами. Біжімо.

— Ми за тобою повернемося, Ляно! — гукнула Ела, коли Слов’ян та її подруга вибігли за ворота. — Так що не смій помирати, ідіотко!

Коли Ляна почула це своєрідне прощання, вузол тривоги у грудях дівчини ослабнув. За Елу хвилюватися не доводилося. Колись Віра дуже правильно схарактеризувала Лянину подругу: «Ця і з пекла свого Вищого вибереться». І справді, Ела одразу ж реагувала на зміну обставин, та й про Рисю могла подбати. Щодо Устини Ляна не була впевнена. Могла лише сподіватися, що спеціалістка із давньої мови не вирішить оселитися у лісі просто зараз чи піддати лісових істот усебічному аналізу. Хоча це навряд чи. Надто вже переляканою виглядала Устина. Можливо, її пафосні слова про поезію та іншу гармонію, звернені до Слов’яна, були своєрідною бравадою? Ляна не думала, що Устина до сьогодні опинялася у подібній ситуації, то й поводилася значно знервованіше за Елу, приміром. У свій, особливий спосіб.

Істоти знервованими не видавалися. Проте реагували вони якось уповільнено. Потвори поволі оберталися до Ляни та Слов’яна, коли ті пробігали повз них, — довколишні будинки кидалися дівчині у вічі і зникали, варто було їх проминути, серце билося у пришвидшеному ритмі, — наче власним очам не вірили. Чуже вторгнення у Лянину свідомість вже майже не відчувалося. Варто було дівчині та Слов’яну лишити позаду усіх істот і наблизитися до лісової смуги, як вплив іншого чи інших на Ляну зійшов нанівець.

Тоді і почалося переслідування.

За спинами Ляни і Слов’яна почувся жахливий звук — наче завила на сотню голосів одна-єдина сутність: потвори кинулися навздогін.

— Швидше, — бігав Слов’ян куди як краще за Ляну, котра вже почала задихатися. Його дихання навіть не збилося.

— Не… можу, — зізналася Ляна, та Слов’ян не випустив її, навпаки, перехопив за зап'ясток — так йому було зручніше. На незрозуміле відчуття тепла, що обгорнуло її руку разом із пальцями Слов’яна, Ляна воліла не звертати уваги. Можливо, це було просто тепло людського тіла. — Я ж сказала, що не можу!

Не питаючи Ляниної на те згоди, Слов’ян не припиняв бігу.

Нічого не лишалося, крім як триматися поруч із ним. Не поступатися.

Виття за їхніми спинами стало голоснішим.

— Не обертайся, — кинув Слов’ян. За півхвилини він зупинився, підштовхнувши Ляну уперед: — Біжи далі. Аж поки сріблястої трави не дістанешся.

— Чому? — Ляна зупинилася. Говорити було важко — заважало пришвидшене дихання: — Чому ти допомагаєш… мені? Я тебе про це… не просила.

— Геть відсіль! — Слов’ян вочевидь не збирався їй відповідати. Він стояв спиною до лісу і готувався битися. У неприродному різнокольоровому світлі, що неминуче наближалося, Ляна