Vivat Academia! - Любов Базь

— А… так. — Дівчина не дозволила своєму поглядові впасти на істот, котрі їх наздоганяли. Вона побігла так швидко, як тільки могла.

Ляна порівнялася із першими деревами, коли їй здалося, наче щось вибухнуло — у її власній голові. Це був не біль: інше. На якусь мить Ляні здалося, наче вона стоїть на мості і дивиться на річкову воду десь далеко під ногами, а потім перехиляється через бильця, що ними міст огороджено, і стрімко летить донизу.

— Гха! — Ляна глибоко вдихнула. Вона не встигла впасти — вчасно отямилася. Попереду був ліс, тепер значно гірше освітлений: істот-переслідувачів щось затримало. Чи хтось.

Виставивши перед собою руки, щоб не наштовхнутися не дерева чи, ще гірше, які-небудь гілляки, ладні виколоти їй очі, Ляна почала свою першу подорож по нічному лісу. Щось вологе стікало шиєю — може, піт. Перевіряти не хотілося.

Сріблясте сяйво Ляна помітила дуже вчасно. Вона майже встигла перелякатися, що заблукала і тепер нізащо не знайде виходу.

Все було так, як говорив Слов’ян. Світилася трава: відчуваючи радість і водночас неймовірну втому, Ляна рушила до своєї знахідки. За півкроку до трави дівчина звернула увагу на кущі поруч. Ті виглядали не найкращим чином — поламані, пошматовані гілляки із зів’ялими листочками. Одна гілка, відламана тільки наполовину, важко хилилася до трави.

Ляна насупилася. Її такий стан речей рішуче не влаштовував. Простягнувши руку, дівчина взялася за гілляку, намірившись її доламати. Так рослинам буде легше.

За секунду Ляна зрозуміла дві речі.

Перше: вона стоїть на значній відстані від сріблястої трави. Хоча тільки що була зовсім поруч.

І друге: у руці вона стискає зовсім не гілляку, а спис. Хоча він і проріс, наче дерево: коли Ляна потягнула за спис, у лісі почувся голосний стогін.

Дівчина подивилася на землю, із якої виростав спис — і заклякла на місці.

Це була не земля, а людське тіло.

Спис виростав у смертельно пораненої людини з грудей: чоловік, що його поранено, застогнав знову, і цього разу стогін не лишився без відповіді. Ліс сповнився звуками болю: поруч із Ляною більше не було кущів, тільки пророслі списи, і кожен вкорінювався у чиюсь плоть.

Їх тут було безліч, пронизаних списами страждальців. Ця картина викликала у дівчині невимовний жах. Не відчуваючи під собою ніг, Ляна стояла на одному місці. Спис під її рукою смикався — пронизаний ним чоловік намагався звестися, щось нерозбірливо говорячи. З його рота струмувала кров.

— Що ти тут робиш? — Знайомий голос змусив Ляну здригнутися. — Померти вирішила?

Ляна обернулася і побачила страшенно злого, але з вигляду цілого і неушкодженого Слов’яна.

«Це ж треба, — подумала, — а я вважала, наче він не вміє злитися».

— Відходь звідти, — велів Слов’ян. — Кинутися на Перепону ти завжди встигнеш.

— Але ці люди… — спробувала пояснити Ляна.

— Які люди? — Відчувалося, що Слов’ян запитує для проформи, навіть не розуміючи сенсу Ляниних слів. — Відійди від Перепони.

Ляна перевела погляд на спис, що його тримала у руці.

Це була звичайнісінька гілляка з найближчого куща. А кущ заглиблювався коренями в землю, як і належить. Не в людське тіло.

Тільки з Ляниної правої руки, якою дівчина трималася за гілляку, струменіла кров. Ляна лиш охнула, зненацька відчувши біль. Не той, що його півроку відчувала, — звичайний. Такий буває, як випадково уріжешся ножем, неважливо, кухонним чи ритуальним.

Сахнувшись від кущів, Ляна запитально подивилася на Слов’яна.

— Що це?

— Перепона, — коротко відповів той. — Якби ти відійшла ще далі або лишилася тут на триваліший час, тебе порізало б на шматки. Показуй.

— Що показувати? — не второпала Ляна.

— Рану. — Слов’ян вимогливо простягнув руку. — Інколи пошкодження, нанесені Перепоною, погіршуються просто на очах. Маленький поріз може розростатися, доки пошириться на все тіло, і те стане суцільною раною.

Ляна не дуже розуміла, чим саме у такому печальному випадку може допомогти те, що Слов’ян попередньо на той поріз подивиться, але сперечатися не стала. Спеціаліст з істот розумівся на особливостях нічного лісу набагато краще за неї.

Коли Слов’ян взяв Лянину долоню у свої, у правиці дівчини виникло те саме дивне відчуття. Спочатку — наче удар електричного струму, потім — поколювання, що, у свою чергу, змінилося на тепло.

Якийсь час Слов’ян роздивлявся ушкоджену Лянину руку, потім полегшено зітхнув:

— Устиг.

— Що саме ти… — почала допитуватися Ляна, та договорити їй не судилося, бо наступної секунди Слов’ян зробив річ нелогічну і непояснювану.

Піднісши руку Ляни до рота — на якусь мить дівчині здалося, що зараз він її вкусить, — Слов’ян торкнувся її долоні губами. Це не було ще зрозуміле Ляні намагання продезінфікувати рану власною слиною — губів Слов’ян не розмикав і торкався не самої рани, а шкіри поруч із нею. Беззмістовний, непотрібний жест. Навіщо?

— Зараз, — тим часом Слов’ян відпустив Лянину руку і заходився щось шукати в одній з невеликих сумок, що кріпилися до його поясу. — От, — в Ляну полетів бинт, — перев’яжи себе.

Сказавши це, Слов’ян відвернувся і попрямував до того місця, де починалася срібляста трава. Поводився він так, наче нічого не трапилося, і Ляна, подумавши, вирішила: а й справді, що такого. Мабуть, Слов’ян якось запобіг розростанню її рани — у власний, невідомий їй спосіб. Це навіть поцілунком уважати не можна, так, санітарний засіб.

Тим часом Слов’ян ішов далі. Схоже, він не особливо переймався, чи йде за ним Ляна. Дівчина подумала, що так і відстати можна, і зрушила з місця, на ходу обв’язуючи бинт довкола власної правиці. Виходило не надто зручно. Рятувало тільки те, що останнім часом Ляна здебільшого використовувала ліву руку для креслення візерунків.

Ступивши на сріблясту траву, дівчина зупинилися.

Вона згадала, що їй сказав чоловік, пронизаний списом — до того, як її покликав Слов’ян.

«Стережися свого захисника; він божевільний».

* * *

— Це буде світлий день, — сказав Слов’ян. — Не темний.

Ляна нічого на те відповіла. Вони йшли, здавалося, вічність: відстати від Слов’яна вона собі дозволити не могла, незважаючи на те, що порівняно з ним пленталася не швидше від черепахи. Черепаху дівчина колись бачила на мислестрічках.

Ляні доводилося майже бігти, а тому після кількагодинної, як вона думала, подорожі лісом, дівчина важко дихала, над її верхньою губою з’явилися намистинки поту.

— Може, вдень виберемося. — Слов’ян не обертався до Ляни і взагалі говорив ніби собі під ніс. Проте Ляна його чудово чула. — Вдень вони мають відстати.

— Хто? — роздратовано озвалася дівчина.

— Ті, хто за нами женуться. — Слов’ян виявив надзвичайну як для нього чемність, відповівши на це запитання.