Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

— Як?! — здивувалась вона. — Тепер ти не хочеш летіти на Землю? Чи, може, й ти розлюбив мене?

— Я люблю тебе, Тоню. Але я напередодні надзвичайно великого відкриття в біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.

Тоня подивилась на мене так, ніби бачила мене вперше.

— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, — сказала вона чи то насмішкувато, чи похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.

— Так, Ніно, ти, здається, стала Тонею, як я Євгеньєвим, — все змінюється. Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…

— А хто кинув? — спитала Тоня.

Я злякався. А що, як раптом Євгеньєв поїде з Тонею закінчувати цю роботу? Людина, яка всім захоплюється… Чи добре я роблю, що залишаюсь тут? Та, на щастя, Тоня сказала:

— Не турбуйся, герой-зіркоплавець. Закінчу без тебе. А тепер ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці.

Наступного дня я сидів у своїй зоолабораторії і працював разом із Зоріною. Ми вже були в спеціальних ізоляційних костюмах, які забезпечують від впливу космічного проміння. Над нами було споруджено ізоляційний дах. Тільки над дослідними тваринами космічне проміння не зустрічало перепон, якщо не зважати на невелике затримне діяння оболонки.

Зоріна сказала мені, що Фалеєв видужує. Його тіло й обличчя набирають звичайного вигляду. Поліпшується і психічний стан. Але з Крамером ще погано, хоч Меллер і сподівається на його видужання.

Двері лабораторії відкрились. Несподівано влетіла Тоня.

— Я їду, Артем’єв! — сказала вона. — Перед дорогою зайшла попрощатись і поговорити.

Зоріна, щоб не заважати нам, відлетіла в другий кінець лабораторії. Тоня подивилась їй услід і сказала мені тихо:

— Так от які роботи ти ще не закінчив!

Я аж підстрибнув.

— Тоню! — вигукнув я. — Чи не зазнавала ти впливу космічного проміння? Це небезпечна річ. Ти, здається, працювала в лабораторії холоду на відкритому балконі в звичайному міжпланетному костюмі.

— Що таке? Не розумію, до чого ти це питаєш.

— А до того, що космічне проміння впливає на людину дуже шкідливо. Через нього тут один чоловік уже пройнявся до мене ревнощами і мало не вбив Зоріну. Підвищена збудливість, всякі манії, підозріння, акромегалія…

— Легковажність, зрада, ревнощі, — продовжувала Тоня під тон, — чи не під впливом космічного проміння буває все це і на Землі?..

— Так, але тут все це загострюється і набирає часом надзвичайних форм. Ось тобі символ… Джипсі, сюди!

— Яка жахлива, чудова, фантастична потвора! — вигукнула Тоня. Потвора посміхнулась і замахала хвостом. — Тим небезпечніше тобі тут залишатись.

— Не турбуйся. Я захищений цією одежею і «парасолями». Вони збережуть моє тіло, мій мозок і… моє кохання до тебе.

Тоня недовірливо похитала головою, сказала «роби, як знаєш» і, попрощавшись досить сухо, вийшла.

— Ех, Джипсі, залишилися ми з тобою самі.

Джипсі лизнув мою руку…

Весна. Вікна одчинені. Вечірній вітер приносить запах молодих беріз. Я дописав останню сторінку і глянув у вікно. Ніби зачепившись за шпиль Адміралтейства, на небі стоїть повний Місяць. З репродуктора линуть солодкі звуки скрипки. Все, як тоді, багато років тому… Але тепер я дивлюся на Місяць іншими очима. Це вже не далекий, недоступний супутник Землі. На його поверхні залишились сліди моїх ніг. Вони й зараз такі ж свіжі, ніби я щойно пройшов по всипаному попелом і космічним пилом ґрунту Місяця.

Іноді все це здається мені сном…

Поряд з моїм кабінетом кабінет Тоні. Вона вже, як і я, професор.

З їдальні доноситься спів мого сина, школяра.

Біля мене на килимі лежить мій улюблений пес — чорний пудель Джипсі. Я назвав його на спомин про іншого Джипсі, якого покинув на Зірці. Яка зворушлива була розлука!

Я не перериваю зв’язку з моїми кецівськими друзями. Недавно я закінчив велику книгу «Біологічні досліди на Зірці Кец». Матеріалом для неї були роботи Шликова, який люб’язно надіслав їх мені, Крамера і мої власні. Вийшла надзвичайно цікава книга. Я вже здав її до друку. Закінчивши її, мені хотілося ще раз пережити всі пригоди мого не зовсім звичайного одруження. І от я закінчив і цю книгу.

Всі мої кецівські друзі живі й здорові. Зоріна вийшла заміж за директора Пархоменка. Крамер, видужавши, сприйняв це, як і годиться нормальній людині: не дуже радісно, але й не роблячи з цього драми. Палій-Євгеньєв працює головним інженером-конструктором і «обльотчиком» ракет. Тюрін підготовляє подорож за межі Сонячної системи. Він рішуче не хоче старіти.

…Мій син співає «Марш Зірки Кец». Скільки разів я розповідав йому про Зірку. Він тільки й мріє про те, як полетить на Зірку, коли виросте великим. І він, мабуть, буде зоряним жителем.

Редактор — І. Кологойда

Літредактор — В. Петровський

Техредактор — В. Хоменко

Коректор — А. Бухман

Книгу повернули читачеві бібліографи