Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

радіологи з небезпечним промінням — і нічого, коли тільки вміло себе ізолюють. Ізоляційні шоломи з козирком, ізоляційний одяг. Дослідні тварини можуть залишатися під безпосереднім впливом проміння, а наукові співробітники повинні бути під «дахом», який не пропускає космічного дощу. І заходити під таку «зливу» космічного проміння в дослідну камеру можна тільки з «парасолькою». Я віддам розпорядження, і наші інженери зроблять усе потрібне. Тепер все зрозуміло?

— Все! — відповів я.

XX. Чорнобородий Євгеньєв-Палій

Минуло вісім місяців з того часу, як я покинув Землю. Зірка Кец готувалась до свята. Щороку тут з великою урочистістю святкується день заснування Зірки. Старожили розповідали мені, що на цей день злітаються на Зірку Кец усі небесні колоністи, хоч де б вони не були, роблять доповіді, вислухують звіти про річну роботу, про свої досягнення, діляться досвідом, укладають плани на майбутнє. Цього року свято мало бути особливо урочистим. Я чекав його з величезним нетерпінням, сподіваючись побачити, нарешті, не тільки Тоню, а й невловимого чорнобородого.

На Зірці вже починались підготовчі роботи. З оранжереї приносили повзучі рослини та квіти і оздоблювали головний зал. Художники малювали плакати, портрети, діаграми, музиканти розучували нові пісні та кантати, артисти готували п’єсу, керівники наукової роботи складали доповіді, — робота кипіла.

Весело було літати «вечорами» вздовж озелененого «тунелю», прикрашеного різнокольоровими лампами. Всюди була передсвяткова метушня, лунали співи, музика, молоді голоси. Щодня з’являлися нові люди. Переважала молодь. Знайомі зустрічали один одного шумними привітаннями і ділилися враженнями.

— Ти звідки?

— З поясу астероїдів.

— На кільці Сатурна був?

— Аякже!

— Розкажи! Розкажи! — чулися голоси.

Навколо оповідача одразу ж утворювалась група, вірніше рій: вага була незначна, і багато слухачів літало над головою новоприбулого.

— Кільце Сатурна, як ви знаєте, являє собою цілий рій уламків, що летять в одному напрямі. Це, певно, залишки планетки — супутника Сатурна, яка розірвалась на частки. Є зовсім маленькі камінці, є величезні брили і цілі гори.

— А чи можна ходити по кільцю, перестрибуючи з каменя на камінь, як з крижини на крижину? — спитав хтось.

— Звичайно! — сміючись, відповів оповідач, і не можна було зрозуміти — каже він правду, чи жартує. — Я так і робив, — потім уже серйозно він продовжував: — Деякі уламки, справді, летять так близько, що можна переступити з одного на другий. Але, взагалі кажучи, відстані не такі вже й малі. За допомогою наших портативних ракет ми легко перелітали. От де багатство, товариші! Деякі куски складалися з суцільного золота, інші з срібла, але більшість залізних.

— І ти, звичайно, привіз золото?

— Зразки привезли. Кільця Сатурна вистачить нам на сотні років. Ми поступово будемо переносити камінь по каменю з цього чудесного намиста, спочатку дрібні, а тоді візьмемось і до великих.

— І Сатурн позбудеться своєї чудової прикраси. Це все-таки шкода, — сказав хтось.

— Так, признаюсь, видовище надзвичайне. І скільки ефектів! Підлітаючи до кільця в одній площині з ним, бачиш тільки його ребро, — тонку освітлену лінію, яка перетинає — теж освітлену — планету Коли дивишся зверху, — бачиш сяюче кільце надзвичайної краси. Збоку — золоту дугу, яка оперізує півнеба, то правильну, то витягнуту еліпсисом або навіть параболою. Додайте до цього десять «місяців»-супутників і уявіть собі, яке чарівне видовище чекає мандрівника.

— А на Сатурн не спускались?

— Тебе дожидали, — відповів оповідач. Всі засміялись. — Треба ж і іншим щось залишити. Ось на Фебі були, на Япеті були. Маленькі місяці, позбавлені атмосфери, і більше нічого. Але небо звідусіль дивовижне.

— Ми вивчили стратосферу, як атмосферу власної кімнати. Для нас уже немає таємниць… — почувся голос аеролога, що пролітав мимо пліч-о-пліч з моїм знайомим — Соколовським.

З’явився навіть Тюрін. Він обережно ступав по підлозі поруч з директором Пархоменком і щось говорив про рух. Чи не збирається вже він зробити доповідь про свою філософію руху?..

Пархоменко відстав від Тюріна, який, очевидно, вже набрид йому, і розмовляв із Зоріною. Не вперше я зустрічаю їх разом. Добре, що Крамер не бачить. Він, бідолаха, все ще сидить в ізоляторі. Тюрін, з класичною неуважністю вченого, навіть не помітив, що загубив свого супутника і, сам до себе говорячи, повільно йшов уперед.

— Рух — добро, нерухомість — зло. Рух — добро, нерухомість…

Звуки оркестру заглушили слова проповідника нової філософії.

Я облетів увесь головний коридор, заглянув у величезний зал, у їдальню, у «стадіон», басейн. Всюди бігають, пурхають, скачуть, лазять люди. Всюди дзвінкі голоси і сміх. Але Тоні не було… Мені стало трохи сумно. Я так давно не бачив її! І я полетів у зоолабораторію, поговорити з своїм четвероногим другом.

Нарешті, настав і день свята. Для того, щоб численні колоністи могли розташуватися зручніше, вагу на Зірці майже зовсім знищили. Це дало можливість усім присутнім розміститися рівномірно по всьому простору. Люди обліпили стіни, заповнили зал, як мухи-дрозофіли скляну коробку.

В кінці коридору було споруджено «естраду». За нею стояв художньо виконаний освітлений транспарант. На ньому було зображено нашу Землю, над нею — Зірку Кец, ще вище — Місяць.

У транспаранті був великий овальний отвір. За ним виднілася платинова статуя Костянтина Едуардовича Ціолковського. Він сидів у своїй улюбленій робочій позі, — поклавши дощечку з папером на коліна. В правій руці його був олівець. Великий винахідник, який указав людям шлях до зірок, ніби припинив свою роботу, прислухаючись до того, що будуть говорити оратори. Художник-скульптор передав з надзвичайною виразністю напруження обличчя приглухуватого старця і радісну усмішку людини, яка «не прожила марно» своє довге, плодотворне життя. Ця сріблясто-матова статуя, ефектно освітлена, справляла незабутнє враження.

Стіл президії заміняло золоте кільце, зроблене із добутого в небі золота. Воно висіло в повітрі, як осяяне