Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

Я відчув, що хтось іззаду торкнувся до Мене. Обернувся — Тоня.

— Ти!.. — тільки й міг вигукнути я, вперше так називаючи її. — Я думав, що ти вже не прилетиш.

Хоч на Кеці це й не заведено, ми міцно потиснули одне одному руки.

— Робота затримала, — сказала вона. — Я зробила ще одне відкриття. Дуже корисне тут, але, на жаль, на Землі його навряд чи можна застосувати… Адже був випадок, коли маленький астероїд мало не спричинився до катастрофи, пронизавши наше житло. Це переконало мене в тому, що такі випадки з погляду теорії ймовірності, хоч і дуже рідкісні, але все ж трапляються. І от я винайшла…

— Значить, не відкриття, а винахід?

— Так, винахід. Я винайшла апарат, який реагує на наближення навіть найменших астероїдів, і автоматично, заздалегідь відсуває Зірку з їхнього шляху.

— На зразок радіоапаратів, які попереджають кораблі про айсберги, що з’являються на їх шляху?

— Так, з тією лише різницею, що мій апарат не тільки попереджає, а й відсуває наш «корабель» вбік. Тепер можливість падіння на Кец астероїдів зовсім виключена. Небесні житла і ракети абсолютно убезпечені від небесних бомб… Я потім розповім тобі докладніше… Пархоменко вже починає свою доповідь.

Все затихло. Директор поздоровив з «успішним закінченням зірчаного року». Вибух оплесків. Спів і знову тиша.

Пархоменко підбивав підсумки. Він говорив про те, що Зірка Кец, — друге після Місяця дітище Землі, — «починає повертати борг своїй матері, — чого не можна сказати про перше дітище». Сміх. Вигуки: «Місяць освітлює Землю вночі, і на тому спасибі».

— Наші досягнення величезні, — говорив далі Пархоменко. — Надземна станція цілком виправдала надії.

Він казав про те, якими знаннями збагатила людство Зірка Кец в галузі астрономії, аерології, геології, фізики, біології. Скільки зроблено великих наукових відкрить, скільки розв’язано нерозв’язних на Землі завдань. Тюрін, виявляється, зробив справді надзвичайно багато першокласних відкрить. Його «будова Космосу» ввійде в історію науки, як класична праця, що створює епоху. Його ім’я стає в ряд таких титанів науки, як Ньютон і Галілей.

— А про мою філософію ні слова! — почув я сердитий голос Тюріна.

Як видно, людині важко визначити самій, в чому її головна цінність…

Високу оцінку дістала і робота аеролога Кістенка, геолога Соколовського, «видатного винахідника і експериментатора товаришки Герасимової», згадано було і мої скромні праці, як мені здається, надміру оцінені.

— …Справжнім героєм-завойовником небесних просторів виявив себе товариш Євгеньєв… — сказав Пархоменко і почав аплодувати комусь позад себе.

Євгеньєв! Чорнобородий! Я витягав шию, щоб переконатися в його присутності, але герой ховався. Він не вийшов навіть на оплески.

— Він, товариші, занадто скромний, — сказав Пархоменко. — Але ми примусимо його зробити доповідь про свої надзвичайні пригоди на поясі астероїдів. Начальник експедиції мусить перед нами звітувати.

І він, нарешті, з’явився в кільці. Я одразу пізнав його.

— А ти б пізнала? — спитав я Тоню. Я вже перейшов на «ти» остаточно.

Тоня посміхнулась:

— Серед безбородих — пізнала б, але серед таких же бородатих, як він, навряд чи. Я ж тільки мигцем бачила його, коли він їхав на аеродром.

Євгеньєв заговорив. При перших же його словах Тоня раптом зблідла.

— Що з тобою?

— Та це ж Палій! Його голос… Але як він змінився! Палій-Євгеньєв… Нічого не розумію…

Я, мабуть, зблід не менше, ніж Тоня, так схвилювала мене ця новина і блідість Тоні.

— Як тільки він закінчить промову, ходімо до нього! — сказала вона мені рішучим тоном.

— Може, тобі зручніше самій? Адже багато про що треба вам поговорити.

— У нас немає таємниць, — відповіла Тоня. — Так краще. Ходімо!

І як тільки овації вщухли і чорнобородий відійшов від «столу», Тоня рушила вперед, а я за нею. Урочиста частина засідання закінчувалась.

«Рій мух» заворушився. Грав оркестр. Всі співали хором «Зоряний гімн». Починався карнавал квітів.

На превелику силу протовпилися ми через юрбу. І ось, нарешті, ми біля таємничого Палія. Він уже побачив Тоню і, усміхаючись, крикнув їй:

— Тоню! І товариш Артем’єв? Здорові були!

— Ходімо куди-небудь в затишний куток. Мені треба з тобою поговорити, — сказала Тоня і вхопила букет запашних фіалок, що плавав у повітрі.

— І мені теж, — відповів Палій.

Ми полетіли в куток залу, але всюди було занадто шумно. Молодь перекидалась букетами троянд, конвалій, гіацинтів, айстр… Тоня запропонувала перейти в бібліотеку: «Там, мабуть, зараз нікого немає».

Палій-Євгеньєв у чудовому настрої. Він запросив нас «сідати» на стільці, хоч вони зовсім не підтримували нас. Сам він зробив це з надзвичайною швидкістю й спритністю, — підставив під себе стільця, що плавав у повітрі, і, придержуючи ногами, «сів». Ми наслідували його приклад, хоч і не з такою спритністю. Тоня повернулась набік, — Палій поставив її стільця поряд з собою. Я висів догори ногами відносно них, але не хотів змінювати своєї постави, щоб не викликати сміху Палія незграбним рухом.

— Так оригінальніше, — сказав я.

Якийсь час ми мовчали. Незважаючи на всю зовнішню веселість, Палій хвилювався. Тоня навіть не приховувала свого хвилювання. Що ж до мене, то моє становище було найгірше. Справді-бо, я охоче полетів би в зал, хоч як хотілося мені послухати, про що вони будуть говорити. Я відчув себе ще гірше, коли Палій, кивнувши на мене головою, спитав Тоню:

— Товариш Артем’єв твій наречений?..

Мені здалося, що я падаю. Але, на щастя, тут люди не падають,