Зірка КЕЦ - Олександр Романович Бєляєв

На Зірці я не забував про Землю, про наш Ленінград. Все, що я робив, — робив не тільки для майбутніх «небесних» колоній, але й для нашої земної батьківщини. Я думав: як мало ми ще використовуємо тварин для служіння людині. Джипсі з його перетинчастими лапами мало пристосований до життя на Землі. Його м’язи, мабуть, кволі, як і йото кістяк. Але нічого немає простішого, як створити тип такого ж високорозвиненого собаки для земних умов. Треба тільки вирощувати їх в умовах штучної ваги. Мозок же їх при діянні надзвичайно інтенсивного космічного проміння розвивається тут значно швидше, ніж на Землі. У Джипсі, я помітив, дуже тонкий нюх і слух. Він міг би бути не тільки прекрасним сторожем, — який при нагоді може засвітити сигнальні вогні, подзвонити в дзвінок, навіть викликати гавканням по телефону, — не тільки ідеальним пастухом, але й свого роду живим реактивом на виробництві. Він відчуває найменшу зміну запаху, температури, звуку, кольору, і одразу ж може подати сигнал. Це, звичайно, ідеально роблять і наші автомати. Але Джипсі не автомат, і він може робити більше — не тільки «відзначати», але й змінювати — за допомогою тих же таки автоматів — напрям роботи.

Я вивчав з ним і арифметику. В межах десяти він досить добре додавав і віднімав. Важче давалося множення, а ділення чомусь ніяк не йшло. Проте, і для людей воно важче, ніж додавання. Читання ж давалась йому досить легко. Він скоро навчився читати нескладні слова.

Треба було бачити, як морщив він лоб, коли я писав йому нове слово. Він мовчав, дивився і потім раптом «проказував» слово своєю горловою мовою. Дивився в мої очі. Я кивав головою, він радісно гавкав і крутив хвостом.

Я посилав його з різними дорученнями. Це він дуже любив і виконував майже завжди безпомилково. Коли він не розумів мене, то мотав головою. «Так» і «ні» він віддавав уже не мотанням голови, а звуками «вва», «вве».

Його любов до мене була безмежна. Коли якось прилетів до нашої лабораторії службовець, що недавно прибув із Землі, і невміло замахав переді мною віялами, Джипсі, уявивши, що новий чоловік хоче мене вдарити, буквально налетів на нього і відкинув далеко вбік. Бідолашний службовець мало не помер зо страху, побачивши таке кошмарне чудище. Слухняний Джипсі був надзвичайно. Мені буде нелегко покинути його. Але взяти його на Землю неможливо. Там він почував би себе погано.

Одне слово, я був дуже задоволений з Джипсі. Зате Фалеєв дивував мене дедалі більше. Цей чоловік змінювався на моїх очах, і змінювався на гірше Він ставав чимраз безтолковішим. І коли не міг зрозуміти простих речей, довго «висів» переді мною з виразом здивування, і перепитував. Робота у нього зовсім не ладилась. Він усе забував. Робив силу помилок. Навіть зовнішньо він якось опустився: забував міняти костюм, рідко ходив у ванну, і мені доводилось мало не силоміць тягти його; обріс бородою. Найдивніше ж те, що він почав змінюватись фізично. Я довго не вірив своїм очам, але, кінець-кінцем, мусив переконатися, що він росте, довшає. Риси обличчя його змінювались. Воно видовжувалось. Нижня щелепа виступала наперед. Пальці на ногах і руках теж видовжувались, хрящі і кістки грубшали. Словом, з ним діялось те, що діється з людиною, хворою на акромегалію. Я змушений був звернути на це його увагу. Якось я підвів його до дзеркала, в яке він, певно, не заглядав уже з місяць.

— Подивіться, на кого ви стали схожі! — сказав я.

Він довго дивився в дзеркало і потім спитав:

— Хто це?..

Зовсім не при собі людина!

— Розуміється, ви.

— Не пізнаю, — сказав Фалеєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі.

Але сказав він це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше. Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно. Я вирішив сьогодні ж злітати на Кец і повідомити Меллер.

Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене повідомити Меллер уже не про одного хворого, а про двох.

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомого) показував уже шосту годину вечора. Ми закінчуємо о шостій. Фалеєв полетів на Зірку, Зоріна ще залишалась. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась в лабораторії допізна. З неї був не тільки прекрасний працівник, але й чудовий товариш. Завжди весела, життєрадісна, привітна. Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення. Так було і на цей раз. Вона вивчала вплив холоду на ріст шерсті. Дослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилось в теплому костюмі. Ця камера містилася в найдальшому кутку нашої трубоподібної лабораторії. Я сидів біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила у неї були майже атрофовані: не більші як бджолині. Вони майже не допомагали їй під час польоту, і вона воліла лазити по стінках свого скляного ящика. Але цей велетень уже не був безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця, на моє замовлення. Нове досягнення. Я виведу самця, і матиму породу велетенських мух-дрозофіл. Я вже почав міркувати про наслідки цього нового успіху, як раптом до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою! Я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами. Я за ним. Долетів до кінця лабораторії, одягнув теплий костюм і ввійшов у камеру. Під стелею «шугав» баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала його, як хмара, і спускалось майже на метр нижче ніг. Я ледве промацав їх у м’якій вовні.

— Непогано! — сказав я. — Ви робите успіхи.

— І уявіть, — зраділа дівчина, — я