Легенди про зоряних капітанів - Генріх Саулович Альтшуллер

— Уночі? — Юнак був вражений. — Через оці гори, в таку погоду? Я викличу ракетоплан, вас домчать…

— Не треба, — усміхнувся старий. — Повірте, нічого не станеться.

І така була сила цієї людини, що юнак миттю заспокоївся. Тепер він знав, твердо знав: справді нічого не станеться. Він не міг бути непевним у дідових словах.

Вузьким, хитким трапом вони зійшли на освітлену люмінесцентними лампами доріжку. Старий підняв комір куртки, глянув навколо, глибоко вдихнув морозне повітря.

— Ви йдіть, — сказав він, простягаючи юнакові руку. — Ідіть.

Юнакові хотілося провести старого, але він не посмів йому суперечити. Звичайно дуже балакучий, цього вечора він непомітно для самого себе перейняв дідову манеру — говорити мало, точно, продумано.

— Слухаю! — коротко відповів юнак.

Старий ішов алеєю, обсадженою низьким чагарником. Він дивився вперед і розгублено усміхався своїм споминам. Перед його внутрішнім зором виникали обличчя тих, хто сорок років тому разом з ним послав звідси ракету. Від імені цих людей він зустрів сьогодні корабель. Він міг сказати їм: “Друзі, ваша праця була не марна…”

Біля озера старий зупинився. Вітер гнав озером чорні хвилі, розгойдував схожий на тушу кита іоноліт. Дід кивнув ракеті, наче близькому і живому другові. “Незугарна конструкція…” — з ніжністю подумав він. — Як же тобі важко було там, у космосі!..” Він підняв руку, прощаючись з ракетою. Круто повернувся і пішов до того місця, де колись стояла лавка.

“Так, це було тут, — подумав він. — Тепер я точно пам’ятаю. А слова… Ну звичайно ж… Вона просто промовчала. Не сказала жодного слова — а то б я пам’ятав. Вона притулила руку мені до грудей — і нічого не сказала. Мабуть, їй перешкодила музика. Перешкодила?..”

Він усміхнувся.

“Тепер я зміню маршрут експедиції, — думав він. — Уже нема чого летіти до зірки Ван-Маанена. Я піду в короткий рейс, щоб повернутись на Землю. Треба побачити тих… Так, вони розумні… розумні… Я повернусь на Землю. І сюди ще повернусь… Усі, хто відлітає в космос, беруть із собою жменьку землі. Так, звичайно, я візьму її звідси”.

Він став навколішки, дістав хустку і акуратно поклав у неї кілька грудочок землі, шматочок асфальту, жмуток жовтих цупких травинок. Потім підвівся і швидко, не оглядаючись, попрямував до майданчика, де стояв його орнітоптер.

Юнак бачив усе з вікна центрального будинку ракетодрома. Він стояв у неосвітленій кімнаті біля широкого вікна і дивився вниз. Зненацька він відчув, як до горла підкотилося щось важке.

Старий зник за поворотом алеї, а юнак, притулившись до скла чолом, дивився на озеро. Іоноліт звідси здавався зовсім маленьким. “Як стародавні доспіхи, — подумав юнак. — Вони давно застаріли, погнулись, заіржавіли, але… але їх носили богатирі!” Це слово примусило його згадати про симфонію Бородіна. Швидко, не запалюючи світла, він увімкнув магнітний запис і повернувся до вікна.

Над ракетодромом, заглушаючи жалібний посвист вітру, гриміли могутні акорди. У променях прожекторів блиснули, мов піднесені у височінь музикою, тонкі крила орнітоптера.

Юнак дивився в небо.

Чотири дні над випробовувальним полігоном “Зоряна ріка” висіли сірі, розмиті хмари. Вітер гнав бетонними доріжками каламутні потоки води. Несподівано зі Станового Нагір’я потягло холодом, і опівночі випав сніг. Він танув, лягаючи на мокру землю. Сніжинки виживали тільки на металевих фермах Випромінювача. Тонкими й точними штрихами сніг обвів лінії Випромінювача, і двохсотметрова споруда проступила на тлі чорного неба, немов гігантське креслення.

Чоловік ішов, машинально обминаючи калюжі. Він не дивився вниз, бо за сімнадцять літ до найдрібніших подробиць вивчив цю дорогу. Сімнадцять років — в один і той же час, у будь-яку погоду — проходив він цією дорогою. Він давно вже відвик звертати увагу на все довкола. Помічав тільки те, що було пов’язане з його думками: ту або іншу частину конструкції Випромінювача, іноді — щось у комплексі споруд Енергоцентру. Але цієї ночі він неясно відчував невловиму зміну в навколишньому. Це заважало думати.

Він зупинився й уважно обдивився навкруги. Снігу він просто не помітив — це його не цікавило. У Випромінювачі за останній тиждень нічого не змінилося. У вікнах головного корпусу Енергоцентру, як звичайно, горіло світло, там чергували цілу добу. Невисокі пагорби, що оточували з усіх боків полігон, зараз не було видно: вони зливалися з нічним небом.

Кілька хвилин чоловік, примружившись, дивився вдалину. Він уже розумів, що змінилося. Зникла жовта заграва над горбами. Заграва ця була відблиском вогнів далеких міст, відблиском чужого і далекого життя. Чоловік сімнадцять років не покидав полігона. Він не думав про те, що було там, за пагорбами. Але до нічної заграви він звик. Інколи вона розгоралась дужче, іноді слабла, ставала ледве помітною. Тепер заграви не було зовсім.

— Хмари? — спитав чоловік. Він звик міркувати вголос.

— Так, звичайно, — відповів він сам собі. — Погана видимість.

Він пересунув важілець електрообігріву, і під курткою пройшла хвиля теплого повітря. Про зниклу заграву він одразу ж забув.

Звідси було зручно дивитись на Випромінювач. Вершину величезного, націленого в небо сітчастого конуса ховали хмари. Десятки прожекторів освітлювали знизу цей конус; здавалося, він лежить на блакитних променях світла, а не на невидимих у темряві металевих опорах.

— Ще чотири роки, — неголосно, мовби вагаючись, промовив чоловік.

Він дивився на гігантський конус Випромінювача і думав про те, що сімнадцять