Морт - Террі Пратчетт

Морт прокинувся. 

Він лежав горілиць і дивився в стелю, доки в пам’яті прискорено перемотувалися події минулого дня, застиглі й затверділі, мов дрібні кубики криги. 

Не може бути, щоби він зустрівся зі Смертю. Не міг він вечеряти в товаристві скелета з полум’яно-синіми очицями. Не міг їхати верхи на велетенському білому коні, який зірвався в небо й приніс його… 

…куди? 

Відповідь увійшла в його голову невблаганно, мов лист із податкової. 

Сюди. 

Він невпевнено помацав свіжострижену голову й постіль із гладенької й ковзької матерії. Та була значно тоншою за вовну, до якої він звик удома і яка кусалася й смерділа вівцями. На дотик ця постіль була, мов теплий сухий лід. 

Він підскочив із ліжка й швидко розглянувся. 

По-перше, кімната була величезна, просторіша за його рідний дім, а ще суха-суха, мов стара підземна гробниця в пустелі. Повітря на смак було таким, наче його кілька годин варили, а тоді дали прохолонути. Килим під босими ногами був такий густий і глибокий, що в ньому запросто могло сховатися ціле плем’я пігмеїв, а ще він виблискував електричними іскрами на кожному кроці. І все було пофарбоване у відтінки двох кольорів: чорного й фіолетового. 

Він опустив погляд на своє тіло. На ньому була довга біла нічна сорочка. Одяг було охайно складено на стільці біля ліжка. Сам стілець — і Морт не міг цього не помітити — був весь порізьблений черепами й кістками. 

Морт сів на край ліжка й почав одягатися. Думки метушилися в його голові мов скажені. 

Він підвівся й прочинив важкі дубові двері — і трохи розчарувався, що вони зловісно не заскрипіли. 

За дверима був обшитий деревом коридор, на дальній стіні у свічниках були великі жовті свічки. Морт прокрався в коридор і почимчикував уперед, доки не дійшов до сходів. З ними він впорався успішно й без ускладнень і вийшов у приміщення, що скидалося на вестибюль із купою дверей. Також там було багато жалобних завіс і годинник із таким важким ходом, мов серцебиття кам’яної гори. Біля годинника була підставка під парасолі. 

Там була коса. 

Морт роздивився двері. Вони мали суворий вигляд. Одвірки були порізьблені вже знайомим орнаментом із кісток і черепів. Він спробував відчинити найближчі, та позаду нього хтось сказав: 

— Вам туди не можна, юначе. 

За хвильку він второпав, що це був не його внутрішній голос, а справжній людський голос, що говорив людською мовою, слова якої формувалися в ротовій порожнині й долітали до його вух завдяки зручній системі стискання повітря в спосіб, передбачений природою. Заради цих п’яти слів, вимовлених до того ж дещо вередливим тоном, природі довелося немало попрацювати. 

Морт розвернувся. У приміщенні була дівчина приблизно його зросту і, можливо, на кілька років старша. У дівчини було срібне волосся, очі світилися перламутром, а сукня, в яку дівчина була вбрана, була незграбно довгою на вигляд і нагадувала вбрання, притаманне трагічним героїням, які, притиснувши до грудей самотню троянду, печально дивляться на місяць. Слова «прерафаеліти» Морт ніколи не чув, а шкода, бо воно пасувало дуже точно. Однак згадані героїні зазвичай були порцелянової, сухотної статури, тоді як статура цієї — прозоро натякала на надлишок спожитого шоколаду. Вона якийсь час дивилася просто на нього, трохи схиливши голову набік й роздратовано притупуючи носаком черевичка. А тоді різко подалася в його бік і боляче вщипнула за руку. 

— Ай! 

— Ага, то ти справжній, — сказала вона. — Як тебе звати, хлопче? 

— Мортимер. Усі звуть мене Мортом, — відповів він, розтираючи лікоть. — Нащо ви так? 

— Я до тебе звертатимуся «хлопче», — сказала вона. — Взагалі я можу нічого тобі не пояснювати, щоби ти знав, та мені спершу спало на думку, що ти мертвий. Бо на вигляд ти ніби мертвий. 

Морт мовчав. 

— Язика проковтнув? 

Насправді Морт рахував до десяти. 

— Я не мертвий, — зрештою сказав він. — Принаймні, я так не думаю. Трохи важкувато визначити напевне. А ви хто? 

— Тобі я дозволяю звертатися до мене «панно Ізабелл», — відповіла та поважно. — Батько казав, тобі треба поїсти. Ходімо. 

Вона повихляла до одних із дверей. Морт ішов за нею на точно такій відстані, щоби розчахнуті двері, зачиняючись, вдарили його в інший лікоть. 

За дверима була кухня — довга й тепла, із низькою стелею, з якої звисали мідні пательні, й широкою залізною плитою вздовж однієї зі стін. Біля плити стояв літній чоловік. 

Він смажив яєшню з беконом і щось собі насвистував крізь зуби. 

Запахи їжі, долинувши через усю кухню, розбудили Мортові смакові пухирці й дали зрозуміти, що коли ті зустрінуться з їжею, то чудово проведуть час. Морт відчув, що рухається мимоволі, не давши ногам команди. 

— Альберте, — гавкнула Ізабелл, — ще один сніданок. 

Старий глянув на неї й мовчки кивнув. Вона розвернулася до Морта. 

— Маю сказати, — повідомила вона, — що Батько, маючи в розпорядженні весь Дискосвіт, міг би знайти когось удатнішого за тебе. Гадаю, доведеться з його вибором змиритися. 

Вона вихилясом вийшла з кухні, гримнувши дверима. 

— Тобто, змиритися? — промовив Морт у повітря перед собою. 

В кухні запала мовчанка, якщо не рахувати шкварчання пательні чи тріскоту вугілля у розпеченому череві груби. Морт помітив, що на заслінці пічки вигравійовано «Малий Молох (запатентовано)». 

Кухар, здавалося, не помічав Морта, тож він взяв собі стілець і сів до білого столу, вкритого скатертиною. 

— Грибів? — запитав старий не обертаючись. 

— М? Що? 

— Кажу, гриби будете? 

— А. Пробачте, ні, дякую, — відповів Морт. 

— І правильно, юний пане. 

Кухар розвернувся й підійшов до столу. 

Пізніше, уже навіть звикнувши, Морт все одно затамовував подих, коли бачив Альберта в русі. Служник Смерті належав до того типу худих мов жердина й носатих стариганів, які завжди мали такий вигляд, наче в них на руках рукавички з обрізаними пальцями — і то навіть коли рукавичок на них не було, й чия хода складалася зі заплутаної послідовності рухів. Альберт нахилявся вперед, і його ліва рука спершу коливалася поволі, а тоді переходила до божевільного смикання, й коли спостерігач уже майже змирився з тим, що руку от‑от відірве десь в ділянці ліктя, випростовувалася вздовж стегна й несла старого вперед, мов бігуна на ходулях. Пательня описала в повітрі хитросплетену низку кривих і спинилася точно над Мортовою тарілкою. 

Півмісячні скельця окулярів, що їх носив Альберт, якнайкраще надавалися для позирання понад ними. 

— Можна ще кашки, — сказав Альберт так, наче посвячує Морта в світову кашкову змову. 

— Я перепрошую, — сказав Морт, — але де я все-таки? 

— А ви не знаєте? В домі Смерті, юначе. Він вас сюди вночі привіз. 

— Я наче й пам’ятаю, та… 

— М? 

— Ну, яєшня з беконом — це якось недоречно, чи що. 

— Була в мене десь кров’янка, коли так уже треба, — сказав Альберт. 

— Та ні, я про інше, — завагався Морт. — Не можу Його уявити над тарілкою з окатою яєшнею на сальці. 

Альберт вишкірився: 

— А він такого й не їсть. Тобто, їсть таке вкрай нечасто. Він у нас невибагливий, господар наш. Я лишень для себе готую і, — Альберт зробив паузу, — для юної панни, звісно. 

— Доньки вашої, — кивнув Морт. 

— Моєї? Що ні, то ні. Тут ви помилилися. Господарева донька. 

Морт витріщився на яєшню. Яєшня витріщалася на нього з калюжі топленого смальцю. Альберт, очевидно, чував про поживні якості