Морт - Террі Пратчетт

Смерть витягнув з піхов меч. Клинок палав тим самим півпрозорим синім світлом, що й коса. Смерть зробив крок уперед. 

— Думав, ви тільки косою орудуєте, — прошепотів Морт. 

— КОРОЛІ ДІСТАЮТЬ МЕЧ, — сказав Смерть. — ТАКА ЇХНЯ КОРОЛІВСЬКА… ЗАБУВ СЛОВО… А, ТОЧНО, ПРЕРОГАТИВА. 

Смерть поліз пальцями вільної руки під плащ і витягнув життєлічильник короля Олерва. У верхній посудині збіглися докупи останні піщинки. 

— ЗАРАЗ БУДЬ УВАЖНИЙ, БО ПОТІМ Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПРО ДЕЩО ПИТАТИМУ. 

— Заждіть, — проскиглив Морт, — це ж нечесно. Хіба не можна це спинити? 

— ЧЕСНО? А ХТО КАЗАВ ЩОСЬ ПРО ЧЕСНІСТЬ? 

— Просто коли той інший такий… 

— СЛУХАЙ, ТУТ ПО-ЧЕСНОМУ БУТИ НЕ МОЖЕ. І СПРАВЕДЛИВОСТІ НЕ БУДЕ ТЕЖ. НЕ МОЖНА СТАВАТИ НА ЧИЙСЬ БІК. ТАК, СУМНО ЦЕ. АЛЕ КОЛИ ЧАС НАСТАВ, ТО ВІН НАСТАВ. І ВСЕ. ТАКІ СПРАВИ, ХЛОПЧЕ. 

— Морте, — застогнав Морт, вдивляючись у натовп. 

А тоді він побачив її. Випадкові рухи натовпу утворили стежку між Мортом і худенькою рудоволосою дівчиною, яка саме стояла в оточенні старших жінок за королівською спиною. Ту дівчину навряд чи можна було б назвати гарною — природа не обділила її щедрим розсипом ластовиння і, по правді кажучи, надмірною кістлявістю. Та її вигляд спричинив збурення у й без того напруженій задній частині Мортового мозку, і збурення те, невблаганно й немовби злостиво сміючись, умить сягнуло глибин Мортової черевної порожнини. 

— ЧАС НАСТАВ, — сказав Смерть і дав Мортові під ребра легенького стусана гострим ліктем. — ЗА МНОЮ. 

Смерть рушив до короля із мечем у руці. Морт моргнув і пішов за ним. На мить його погляд зустрівся з поглядом дівчини, та вона одразу ж відвернулася, а тоді відхилилася всім тілом, закинула голову назад, і її рот округлився в жахному передчутті. 

Морт відчув, як ураз зм’як його хребет. А тоді він рвонув до короля. 

— Стережіться, — заверещав він, — ви в страшній небезпеці! 

Світ загуснув, немов залитий патокою. Навколо повставали блакитні й пурпурові тіні, немов у снах після теплового удару, і звуки почали глухнути, аж доки придворний гомін не здався далеким шурхотом, мов музика в чужих навушниках. Морт побачив, як Смерть став біля короля й дивився вгору… 

…на галерею. 

Морт бачив убивцю, бачив арбалет, бачив стрілу, що летіла крізь загусле повітря зі швидкістю хворого слимака. Та якою б повільною вона не була, обігнати її він не міг. 

Здавалося, година знадобилася, аби наново опанувати свинцево важкими ногами, та зрештою він зумів стати на підлогу обома ними одночасно й відштовхнутися, щоби послати тіло вперед із прискоренням мізерним, мов континентальний дрифт. 

Доки він плив крізь повітряну патоку, Смерть гірко промовляв: 

— ЦЕ НЕ ПОМОЖЕ, ПОВІР. ТИ НАМАГАЄШСЯ ЗАПОБІГТИ НЕЩАСТЮ, І ЦЕ ПРИРОДНО, ТА НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ. 

Морт плив завмерлим і занімілим світом, мов уві сні. 

Стріла поцілила. Смерть узявся за меч дворучним хватом, заніс його, й клинок пройшов крізь королівську шию, не лишивши ні сліду. Та Морт, пролітаючи крізь смерковий світ, бачив, ніби щось примарне опало з королівського тіла. 

Король не міг загинути, адже ось він, досі стоїть на місці й дивиться просто на Смерть украй здивовано. Біля ніг його лежала якась дивна тінь, а десь далеко кричали й верещали люди. 

— ЧИСТА РОБОТА, — сказав Смерть. — ІЗ ОСОБАМИ КОРОЛІСЬКОЇ КРОВІ ЗАВЖДИ НЕПРОСТО. НЕ ХОЧУТЬ ІТИ. А ОТ ПРОСТІ СЕЛЯНИ — НАВПАКИ, ДІЖДАТИ НЕ МОЖУТЬ. 

— Ви хто в біса такий? — запитав король. — Що тут забули? Га? Охороно! Наказую… 

І тут до його розуму нарешті дійшло повідомлення від очей. Морт був вражений. Король Олерв так довго був на троні, та навіть коли загинув, усе одно тримав марку. 

— Стривайте-но, — сказав він. — Зрозумів. Не чекав на вас так скоро. 

— МАЛО ХТО ЧЕКАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — вклонився Смерть. 

Король розглянувся довкола. У смерковому світі було тихо й тьмяно, назовні вирували пристрасті. 

— Це я там унизу лежу, чи не так? 

— НА ЖАЛЬ, ТАК, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ. 

— Чиста робота! Арбалет, правда ж? 

— ТАК. А ТЕПЕР, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, КОЛИ ВАША ЛАСКА… 

— Хто це зробив? — запитав король. Смерть вагався. 

— НАЙМАНИЙ УБИВЦЯ З АНК-МОРПОРКА. 

— Гм. Хитро. Мої вітання Стогелітському. А я ж бо напихався протиотрутами. Немає протиотрути до холодної зброї, правда ж, скажіть? 

— ТАКИ НЕМАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ. 

— Стара добра мотузчана драбина й швидкий кінь біля підйомного мосту, еге ж? 

— СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — сказав Смерть, чемно беручи королівський дух під лікоть. — КОЛИ ВАС ЦЕ ТРОХИ РОЗРАДИТЬ, КІНЬ МАЄ БУТИ ДУЖЕ ШВИДКИМ. 

— Он як? 

Смерть розтягнув свою вічну посмішку трохи ширше. 

— НА ЗАВТРА В АНКУ У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІЧ ІЗ ВЕРШНИКОМ. БАЧИТЕ, ВІН МАВ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ УЗЯТИ З СОБОЮ НАГОТОВАНИЙ ГЕРЦОГОМ ОБІД. 

Король, чия фахова придатність до посади означала, серед іншого, й неспішне реагування на ситуації, що вимагають певного розуміння, на хвильку замислився, а тоді чемно й коротко посміявся. Тоді ж він уперше помітив Морта. 

— Хто це? — запитав він. — Цей хлопець теж мертвий? 

— ЦЕ МІЙ УЧЕНЬ. І НА НЬОГО ЧЕКАЄ СЕРЙОЗНА РОЗМОВА, ЩОБИ З ЮНОГО БЕЗТЯМКА НЕ СТАВ ДОРОСЛИМ БОВДУРОМ. 

— Морт, — механічно назвався Морт. Звуки бесіди омивали його, мов важка вода, та він не міг відірватися від усього того, що відбувалося зовні. Він почувався справжнім. Смерть мав цілком справжній вигляд. Король був напрочуд міцним і здоровим на вигляд, як для щойно померлого. Та весь світ навколо перетворився на мішанину тіней і духів. Їхні обриси схилялися до мертвого тіла, проходили крізь Морта, обпливали його, немов туман. 

Дівчина впала навколішки й плакала. 

— Донька моя, — сказав король. — Мені мало б бути сумно. Чому мені не сумно? 

— ПОЧУТТЯ ЛИШАЮТЬСЯ ТАМ. ВОНИ — РОБОТА ЗАЛОЗ. 

— Он як. Мабуть, це кінець. Вона ж не бачить нас, правда? 

— НІ. 

— І, я так розумію, немає можливості мені… 

— ЖОДНОЇ. 

— Та вона буде королевою, і якби ж я міг її… 

— НА ЖАЛЬ, НЕ МОЖНА. 

Дівчина глянула вгору крізь Морта. Він бачив, як герцог співчутливо поклав їй на плече руку. Обличчям його блукала невловна посмішка. Така посмішка, що чигає на мілині на необережних пляжників. 

— Ви мене не почуєте все одно, — сказав до дівчини Морт, — та не довіряйте йому! 

Дівчина напружено глянула на Морта. Він простягнув руку й побачив, як та проходить крізь руку дівчини. 

— ХОДІМО, ХЛОПЧЕ. НЕМАЄ ЧАСУ НА ДУРНИЦІ. 

Морт відчув, як пальці Смерті — цілком по-дружньому — стискаються на його плечі. Він невпевнено розвернувся й пішов за Смертю й королем. 

Вони вийшли крізь стіну. Він теж наполовину пройшов крізь неї, аж раптом усвідомив, що це неможливо. 

Іти за цією думкою було самогубством. Морт відчув холод каменю, що стискався навколо його рук і ніг, аж раптом голос у його голові прогримів: 

— ГЛЯНЬ НА ЦЕ З ТАКОГО БОКУ: НЕ МОЖЕ БУТИ НІЯКОЇ СТІНИ, БО КОЛИ ВОНА БУЛА Б ТАМ, ТИ Б КРІЗЬ НЕЇ НЕ ПРОЙШОВ. НЕ ПРОЙШОВ БИ, ХЛОПЧЕ? 

— Морте, — виправив Морт. 

— ЩО? 

— Мене звати Мортом. Чи Мортимером, — розлючено процідив Морт, пропихаючись крізь стіну. Холод відпустив його. 

— ОСЬ ТАК. НЕ ТАК УЖЕ Й СКЛАДНО, ПРАВДА? 

В коридорі Морт роззирнувся навкруги й поплескав по стіні долонею. Він таки пройшов крізь неї, та тепер вона здавалася цілком твердою