Морт - Террі Пратчетт

— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт. 

Чоловік знітився. 

— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно. 

Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви. 

Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина. 

— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю. 

— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат? 

— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики… 

Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет. 

У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості. 

— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня. 

За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав. 

Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві. 

Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули. 

Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе. 

Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози. 

Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто. 

Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся. 

Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників. 

Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли. 

Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку. 

— Давай гроші, — гаркнув перший розбійник. 

Морт потягнувся до торбинки на поясі. 

— Заждіть, — раптом сказав він. — А що далі? 

— Що? 

— Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі. 

— Може бути, може бути, — грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: — З іншого боку, може й так статися, що будуть нам і гроші, і життя. Дуплетом, так би мовити, — він зиркнув на колег, і ті хором хихикнули. 

— В такому разі… — сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми. 

— Ти що надумав, — зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою. 

— Ну, — сказав Морт, — я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, — на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися. 

Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників. 

— Хвилинку, — сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими. 

Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, — невблаганна логіка. 

Ватажок розвернувся до Морта. Востаннє запитально глянув на приятелів. Ті рішуче кивнули. 

— Гадаю, ми тебе вб’ємо, а з грішми вже як вийде. Не можна, щоби така поведінка ширилася. 

Інші двоє дістали ножі. 

Мор нервово ковтнув. 

— Це може виявитися нерозумно з вашого боку. 

— Чого це? 

— Ну, по-перше, мені це не сподобається. 

— А тобі й не мусить подобатися, все одно мертвий будеш, — сказав грабіжник, наближаючись. 

— Не певен, що мені час помирати, — сказав Морт задкуючи. — Мене би повідомили. 

— Ага, — сказав грабіжник, якому все це вже почало всерйоз набридати. — Ага, точно, але тебе й повідомили, хіба ні? От холєра, гівно слоняче! 

В ту саму мить Морт зробив ще один крок назад. Крізь стіну. 

Ватажок мов баран дивився на суцільний камінь, що поглинув Морта, а тоді кинув ніж на землю. 

— Хай би мене чорти забрали. — ний чаклун. Ненавиджу — них чаклунів! 

— То й не — в би їх, коли так, — пробурмотів один із поплічників, невимушено вимовляючи рядки дефісів. 

Третій грабіжник, якому тяжко давалося розуміння ситуації, сказав: 

— Та він оно крізь стіну пройшов! 

— А ми були ходили за ним сто років, — пробурмотів другий. — А ти, Голомозий, молодець. Казав я тобі, що він чаклун, бо тут тіки чаклуни самі ходять. Не казав я тобі, що то чаклун? Казав… 

— Та ти стільки кажеш, що в голову не влізе, — гримнув ватажок. 

— А я бачив, бачив, як він ото крізь стіну… 

— Та невже? 

— Та вже! 

— Крізь стіноньку ото, не бачили хіба? 

— Думаєш, ти розумний такий? 

— Та вже не тупий, іди перевір! 

Ватажок підхопив ніж із багна по-зміїному спритно: 

— Покажу тобі, що в мене не тупе. 

Третій грабіжник підкрався до стіни й копнув її кілька