Морт - Террі Пратчетт
— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт.
Чоловік знітився.
— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно.
Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви.
Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина.
— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю.
— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат?
— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики…
Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет.
У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості.
— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня.
За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав.
Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві.
Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули.
Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе.
Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози.
Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто.
Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся.
Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників.
Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли.
Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку.
— Давай гроші, — гаркнув перший розбійник.
Морт потягнувся до торбинки на поясі.
— Заждіть, — раптом сказав він. — А що далі?
— Що?
— Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі.
— Може бути, може бути, — грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: — З іншого боку, може й так статися, що будуть нам і гроші, і життя. Дуплетом, так би мовити, — він зиркнув на колег, і ті хором хихикнули.
— В такому разі… — сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми.
— Ти що надумав, — зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою.
— Ну, — сказав Морт, — я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, — на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися.
Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників.
— Хвилинку, — сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими.
Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, — невблаганна логіка.
Ватажок розвернувся до Морта. Востаннє запитально глянув на приятелів. Ті рішуче кивнули.
— Гадаю, ми тебе вб’ємо, а з грішми вже як вийде. Не можна, щоби така поведінка ширилася.
Інші двоє дістали ножі.
Мор нервово ковтнув.
— Це може виявитися нерозумно з вашого боку.
— Чого це?
— Ну, по-перше, мені це не сподобається.
— А тобі й не мусить подобатися, все одно мертвий будеш, — сказав грабіжник, наближаючись.
— Не певен, що мені час помирати, — сказав Морт задкуючи. — Мене би повідомили.
— Ага, — сказав грабіжник, якому все це вже почало всерйоз набридати. — Ага, точно, але тебе й повідомили, хіба ні? От холєра, гівно слоняче!
В ту саму мить Морт зробив ще один крок назад. Крізь стіну.
Ватажок мов баран дивився на суцільний камінь, що поглинув Морта, а тоді кинув ніж на землю.
— Хай би мене чорти забрали. — ний чаклун. Ненавиджу — них чаклунів!
— То й не — в би їх, коли так, — пробурмотів один із поплічників, невимушено вимовляючи рядки дефісів.
Третій грабіжник, якому тяжко давалося розуміння ситуації, сказав:
— Та він оно крізь стіну пройшов!
— А ми були ходили за ним сто років, — пробурмотів другий. — А ти, Голомозий, молодець. Казав я тобі, що він чаклун, бо тут тіки чаклуни самі ходять. Не казав я тобі, що то чаклун? Казав…
— Та ти стільки кажеш, що в голову не влізе, — гримнув ватажок.
— А я бачив, бачив, як він ото крізь стіну…
— Та невже?
— Та вже!
— Крізь стіноньку ото, не бачили хіба?
— Думаєш, ти розумний такий?
— Та вже не тупий, іди перевір!
Ватажок підхопив ніж із багна по-зміїному спритно:
— Покажу тобі, що в мене не тупе.
Третій грабіжник підкрався до стіни й копнув її кілька