Морт - Террі Пратчетт

— Не буквально, — відповів Гостроріз. 

— Що це означає? 

— Це означає «ні», якщо коротко, — відповів Гостроріз. 

— Але ви казали… 

— Це просто реклама, — відповів чарівник. — Такий різновид магії, який я саме опановую. То чого ви хотіли? — тут він перейшов на солодкий змовницький тон. — Любовного приворотного зілля, так? Чогось, що приваблювало б юних панянок? 

— Чи можливо ходити крізь стіни? — запитав Морт у відчаї. Гостроріз завмер за півкроку до величезного бутля з липкою рідиною. 

— За допомогою магії? 

— Е-е-ем. Мабуть, ні. 

— Тоді вибирайте для цього дуже тонкі стіни, — сказав Гостроріз. — А краще — користуйтеся дверима. Отими, коли ваша ласка, якщо ви прийшли гаяти мій час, — вказав він на вихід. 

Морт завагався, а тоді поклав на стіл торбинку із золотом. Чарівник глянув на неї, гортанно свиснув й потягнувся до торбинки. Морт хутко вхопив його за зап’ястя. 

— Я проходив крізь стіни, — сказав він повільно й чітко. 

— Так, проходили, звісно, що проходили, — забурмотів Гостроріз, не відводячи погляду від торбинки. Він відкоркував пляшку синьої рідини й не задумуючись звідти хильнув. 

— От тільки перш ніж це зробити, я не знав, що так можу, а коли робив це, то не знав, що роблю, і вже коли зробив, то не міг пригадати, як мені це вдалося. А я хочу зробити це ще раз. 

— Нащо? 

— Бо, — відповів Морт, — якщо я зможу проходити крізь стіни, то зможу що завгодно. 

— Дуже глибока думка. Філософська. А як звати юну панянку за тими стінами, що вас цікавлять? 

— Її… — Морт нервово ковтнув слину, — не знаю, як її звати. Звали б. Якби вона існувала, — додав він чванькувато, — бо я взагалі-то не казав, що мова про панянку. 

— Ага, — сказав Гостроріз. Він хильнув ще раз і здригнувся. — Гаразд. Як проходити крізь стіни. Я розвідаю. Хоча це буде недешево. 

Морт обережно взяв торбинку зі столу й витягнув крихітну золоту монетку. 

— Це аванс, — пояснив він і поклав монету на стіл. 

Гостроріз взяв її з таким виразом, наче вона могла зникнути чи випаруватися, і роздивився з усіх боків. 

— Я таких монет іще не бачив, — сказав він із докором. — Що це за в’язь на ній викарбувано? 

— Але ж це золото, чи не так? — сказав Морт. — Можете не брати, якщо не хочете. 

— Звісно, звісно, золото, — поспішно відповів Гостроріз. — Справжнє золото, бачу, бачу. Просто цікаво, звідки воно, та й усе. 

— Не повірите все одно, — сказав Морт. — О котрій тут сонце сідає? 

— Між днем і ніччю зазвичай, — відповів Гостроріз, досі витріщаючись на монетку й потроху прикладаючись до бутля. — Десь от зараз і має бути. 

Морт глянув у вікно. Надворі вже помітно сутеніло. 

— Я повернуся, — пробурмотів він і рушив до дверей. Почув, як чарівник щось вигукує, коли стрімголов вибіг надвір і помчав вулицею. 

Він панікував. Смерть чекатиме на нього за сорок миль звідси. Йому дадуть прочухана. Буде страшенно… 

— О, ХЛОПЧЕ. 

Знайома постать вийшла з ореолу сліпучого світла навколо намету, де торгували маринованим вугрем. В руці постать тримала тарілку з равликами. 

— ОЦЕТ НАДАЄ ЇМ ПІКАНТНОГО СМАКУ. ПРИГОЩАЙСЯ, ВІЗЬМИ ШПАЖКУ. 

Але звісно, він міг опинитися де завгодно, хоч за сорок миль звідси, хоч просто тут, хоч всюди одночасно… 

Гостроріз тим часом стояв посеред захаращеної кімнати, крутив так і сяк золоту монету, бурмотів собі під ніс щось про стіни й прикладався до бутля. 

До тями він прийшов тільки коли напій у бутлі скінчився. Він зосередився на червоній етикетці й крізь рожевий туман прочитав: «Збуджювальне й Приворотне Зілля «Кіньський Шал» від Бабуні Дошчевіск, одненька ложичка вийнятково перед любовним ложем, і то малюсінька». 

— Сам? Один? — запитав Морт. 

— ЗВІСНО. Я ЦІЛКОМ У ТОБІ ВПЕВНЕНИЙ. 

— Божечки! 

Ця пропозиція витіснила все інше з Мортової голови, а ще він дуже здивувався, що в нього не дуже й то підгинаються коліна. Протягом останнього тижня він спостерігав немало смертей, і страху майже не було, коли знати про можливість поговорити із померлим після всього. Більшість відчували полегшення, двоє сердилися, та всі так чи інак раді були почути добре слово. 

— ЯК ГАДАЄШ, ВПОРАЄШСЯ? 

— Ну, пане, гадаю, що так. 

— ОТ І МОЛОДЕЦЬ. Я ЛИШИВ ХРОПУНЦЯ БІЛЯ ГОДІВНИЦІ ТУТ ЗА РОГОМ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ, ОДРАЗУ ВІДВЕДИ ЙОГО ДОДОМУ. 

— Ви тут лишаєтесь, пане? 

Смерть роззирнувся навколо. Очниці його спалахнули. 

— ТА, ДУМАЮ, ТРЕБА ТРОХИ ПРОГУЛЯТИСЯ, — загадково сказав він. — ЩОСЬ МЕНІ НЕДОБРЕ. БРАКУЄ СВІЖОГО ПОВІТРЯ. — Здавалося, він про щось згадав. Сунув руку під плащ і витягнув з його потаємних глибин три клепсидри. 

— ВСЕ, ВИРУШАЙ. ПРИЄМНОЇ РОБОТИ. 

Смерть розвернувся й покрокував вулицею, щось собі наспівуючи. 

— Е-ем. Дякую, — промовив Морт. Він підніс клепсидри до світла й помітив, що в одній з них лишилося всього кілька піщинок. — То я, виходить, за старшого? — крикнув він, та Смерть уже звернув за ріг. 

Хропунець зустрів його тоненьким іржанням, яке означало впізнання. Морт заліз у сідло. Серце несамовито калатало через почуття відповідальності й похмурі передчуття. Його пальці механічно відтворювали завчені рухи: витягнути косу з чохла, прилаштувати й вирівняти лезо (яке виблискувало в нічній темряві синюватою сталлю й шинкувало зоряні відблиски на прозорі кружальця, мов салямі). Всідався він обережно, зіщулюючись щоразу, коли тиснуло на набиті в чужому сідлі мозолі, та Хропунець пересувався м’яко, мов крізь пух. А тоді Морт, сп’янілий від нових повноважень, згадав про Смертин важкий плащ у сідельній сумці, закутався в нього й запнув срібною застібкою. 

Він ще раз глянув на першу клепсидру й стиснув Хропунцеві боки колінами. Кінь втягнув ніздрями морозяне повітря й затрусив клусом. 

Позаду Гостроріз вискочив із будинку й рвонув померзлою вулицею. Мантія лопотіла за його спиною. 

Кінь легко пішов учвал, відриваючись від бруківки. Вдаривши хвостом, він піднісся над дахами й здійнявся в холодне небо. 

Гостроріз уваги на побачене не звернув. На думці в нього були нагальніші справи. Він підстрибнув і пірнув у коняче корито з крижаною водою, перекинувся на спину, вдячно загрібаючи під себе крижані друзки. За хвильку вода в кориті запарувала. 

Морт вів коня невисоко, аби насолодитися відчуттям швидкості, що його дарував стрімкий плин землі внизу. Сонні хати безшумно тікали з під конячих копит. Хропунець чвалав легко, й величні м’язи під його шкірою рухалися, мов важкі крокодили на мілині, а здійнята вітром грива лоскотала Мортове лице. Нічне повітря, розітнуте лезом коси, мов корабельним кілем, вихорами заверталося за ним. 

Вони летіли тихіше за тінь, освітлені місячним сяйвом, видимі лиш самим котам і людям, які пхали носа в справи, не призначені для людей. 

Потім Морт не пригадає достеменно, та цілком можливо, що в польоті він сміявся. 

Невдовзі приморожені рівнини поступилися рівчакам передгір’їв, а згодом і величні ряди Вівцескель рушили їм назустріч впевненим маршем. Хропунець опустив голову й подовжив крок, цілячись між двох вершин, загострених місячним світлом, ніби ґоблінські зуби. Десь далеко завив вовк. 

Морт ще раз глянув на клепсидру. Посудину обрамлювала філігрань дубового листя, мандрагорових коренів, а пісок усередині навіть у місячному сяйві здавався золотим. Морт покрутив клепсидру так і сяк, але знайшов тільки тонке, заледве помітне гравіювання