Морт - Террі Пратчетт

— Он як. Та вони весь час тільки й розводяться про те, як добре буде після смерті. Ми ж розповідаємо людям, як добре може бути тут і зараз, варто лишень завдати собі клопоту. 

Морт вагався. Він хотів заперечити, що Смерть не такий, що йому байдуже, хороші люди чи погані, хай би тільки були пунктуальними. І добрі до котів, додав він подумки. 

Та вирішив промовчати. Йому спало на думку, що іноді людям просто треба у щось вірити. 

Вовк знову завив, і то так близько, що Морт перелякано роззирнувся навколо. Інший озвався на тому боці долини. До хору доєдналися ще двоє із лісової хащі. Ніколи в житті Морт не чув такого печального виття. 

Він зиркнув на застиглу постать Солодки Жилавої, а тоді — панічно — на клепсидру. Підскочив, підхопив косу обома руками й махнув нею, мов дворучним мечем. 

Відьма підвелася з тіла. 

— Чудово, — похвалила вона. — на хвильку здалося, що ти промахнувся. 

Важко дихаючи, Морт сперся на дерево і спостерігав за Солодкою, яка саме обійшла колоду й роздивлялася своє старе тіло. 

— Гм, — невдоволено гмикнула вона. — Часові буде за що вибачатися. 

Вона засміялася й подивилася на зорі крізь долоню. 

А тоді почала змінюватися. Морт уже бачив, що трапляється з душами, які усвідомлюють, що морфогенне поле на них більше не діє, та жодного разу — щоби зміни були настільки усвідомленими. Волосся розпустилося з цупкої гульки, змінило колір і подовшало. Постава виструнчилася. Зморшки розгладилися й зникли. Сіра вовняна сукня затремтіла, мов морське плесо, й набула цілком інших, принадливих обрисів. 

Відьма глянула вниз, захихотіла й перетворила сукню на щось листяно-зелене й обтисле. 

— Що скажеш, Морте? — запитала вона. До того її голос був ніби скрипучим і тріснутим. Тепер його звук обіцяв мускус, і кленовий сироп, і інші штуки, від думки про які Мортів кадик затремтів, мов м’ячик на гумці. 

— … — тільки й спромігся вичавити він із себе й ухопився за косу так міцно, що кісточки пальців побілішали. 

Вона наблизилася до нього рішуче й водночас плавно, мов змія в віражі. 

— Не чую, — промуркотіла вона. 

— Д-д-дуже гарно, — пробелькотів Морт. — Ви такою були в юності? 

— Я такою завжди була. 

— Он як, — Морт тупо дивився на своє взуття. — Я маю забрати вас зараз, — сказав він. 

— Знаю, — відповіла відьма. — Та я лишуся. 

— Так не можна! Тобто… — він не міг дібрати слова. — Тобто розумієте, ви ніби розпливетеся, тоншатимете, доки… 

 — Мені сподобається, — відрізала Солодка, а тоді нахилилася вперед, нагородила Морта поцілунком — легким і нечутним, мов зітхання мушки-одноденки, — і поволі зникла, доки від неї не лишився сам тільки поцілунок, мов усмішка від Чеширського Кота, от тільки значно принадніший. 

— Бережи себе, Морте, — почув він голос Солодки в своїй голові. — Може, ти хотів би лишитися на цій роботі, та чи зможеш колись звільнитися з неї? 

Морт стояв як дурник, тримаючись за щоку. На мить дерева навколо просіки затремтіли, й до вітру долучився дзвінкий сміх, а тоді знов запала тиша. 

Службовий обов’язок потроху виринав із рожевого туману, що заполонив Мортову голову. Він вхопився за другу клепсидру й перелякано витріщився на неї. Пісок майже висипався. 

Клепсидру прикрашали різьблені квіти лотоса. Коли Морт клацнув по ній нігтем, вона видала дзвінке «Ом-м-м». 

Він побіг крижаним настом до Хропунця й вскочив у сідло. Кінь закинув голову, позадкував і рвонув у зоряне небо. 

Величні мовчазні потоки синього й зеленого полум’я спадали з небесної тверді. Завіса октаринового сяйва коливалася над Диском повільно й урочисто — то було Серцевинне сяйво, потужний викид магічної енергії з нерухомого магічного поля навколо Диска, що заземлявся на горах Осердя, вкритих зеленкуватою кригою. 

Центральна вершина — Серце Небес, домівка богів, — здіймалася на десять миль осяйним стовбуром крижаного полум’я. 

Видовище це було доступне хіба кільком людям, і Морт до тих людей не належав, бо притискався до Хропунцевої шиї немов востаннє в житті, коли вони летіли нічним небом, й за ними, мов за кометою, тягнувся хвіст білої пари. 

Навколо Серця були й інші гори, та порівняно з ним здавалися лише мурашниками, хоча кожна з них мала всі ознаки, притаманні цілком собі непоганим чи навіть величним горам, тобто усі ті сідловини, хребти, схили, бескиди, провалля й льодовики. 

Серед найвищих із них, на дні долини, що нагадувала за формою лійку, мешкали слухачі. 

То була одна з найдавніших на диску релігійних сект, хоча навіть боги сперечалися між собою, чи вважати слухацтво справжньою релігією. Хай там як, але єдиним, що вберігало храм слухачів від зникнення під точно скерованою лавиною, була зацікавленість богів у результатах слухання. Адже мало що може так дошкуляти богові, як незнання про щось. 

Лишалося кілька хвилин до Мортового прибуття. В очікуванні на цю знаменну подію можна було би сидіти й малювати цяточки в нотатнику, та краще, мабуть, звернути увагу читачів на дивовижну форму слухацького храму: він нагадував велетенську білу амонітову черепашку. І тут треба дещо пояснити. 

Все дуже просто. 

З усією певністю можна стверджувати, що неможливо безслідно знищити щось створене Творцем, а це означає, що відлуння перших складів, що їх Він промовив, створивши світ, мало досі гуляти й відбиватися від матерії, розкиданої в космосі. А це означає, що відлуння це можна було би розчути, коли добре прислухатися. 

Багато тисячоліть тому слухачі виявили, що льодовики й випадковість вирізали посеред гір цю долину так, що за формою вона була повною акустичною протилежністю долини відлунь. Тож вони збудували в ній свій багатокамерний храм точно за тим принципом, що ним керується фанатично налаштований меломан, виставляючи своє слухальне крісло посеред кімнати. Складна система перетинок вловлювала й посилювала звук, що скочувався до храму лійкоподібною долиною, і скеровувала його у центральну камеру, де о будь-якій годині дня чи ночі сиділи троє ченців. 

І слухали. 

Сумна правда полягала в тому, що чули вони не тільки невловні відлуння перших слів, а й усі інші звуки, що лунали на Диску. І щоби виокремити звук первинних Слів, їм довелося навчитися розрізняти всі шуми світу. Для цього був потрібен неабиякий талант, тож у послушники брали тільки тих, хто за сто ярдів міг на слух визначити, на який бік упала підкинута монетка. А в ченці його брали тільки після того, як він навчався розрізняти ще й колір тієї монетки — теж на слух. 

І хоч слухачі віддалилися від людей як тільки могли, люди все одно іноді вирушали у тяжку й небезпечну подорож до храму через померзлі й заселені тролями пустирища, швидкоплинні крижані річки, неприступні гори, негостинну тундру — і все це тільки заради того, щоби видертися на край долини вузькими сходами й відкрити серце таїні буття. 

Ще, звісно, аби почути від ченців: «Не шуміть, хай би вам повилазило!» 

Хропунець білою плямою спустився в долину з-поміж гірських вершин і приземлився посеред засніженого подвір’я, покрапленого різнокольоровими небесними вогнями, мовби відбитими від дискотечної дзеркальної кулі. Морт зіскочив на землю й побіг мовчазними коридорами, де вісімдесят восьмий настоятель лежав і помирав в оточенні відданих послідовників. 

Храм трусило від Мортових кроків мозаїчною підлогою. Самі ченці завжди були взуті у вовняні галоші. 

Морт добіг до смертного ложа