Морт - Террі Пратчетт
Герцог Стогелітський сидів у своєму замку й чекав на звістку від посланця, який насправді вирушив, та спинився посеред вулиці, бо не міг пригадати, куди й нащо вирушав.
Принцеса Келі рухалася серед цього розгардіяшу, мов цілком матеріальний і дедалі сильніше роздратований привид.
Терпець їй урвався під час обіду. Вона граційно увійшла до зали й побачила, що стіл перед королівським кріслом не вбраний. Чітко й голосно поговоривши з розпорядником, вона домоглася виправлення такого недбальства.
Та невдовзі помітила, що страви проносять повз неї, і то так швидко, що й шматочка не вполювати. Остаточно вона зневірилася, коли вино налили спершу в келих розпорядника королівськими вбиральнями.
Тоді Келі вчинила не по-королівськи, а саме: поставила підніжку виночерпію. Той перечепився, щось собі пробурмотів і витріщися на кам’яні плити підлоги.
Принцеса нахилилася до головного розпорядника й прокричала йому просто у вухо:
— Бачите мене, чоловіче? Чого це нам меню скоротили до холодної свинини й шинки?
Той перервав бесіду з фрейліною Малої шестикутної кімнати Північної вежі, довго дивився на принцесу з сумішшю спантеличення й зачудування в погляді і зрештою промовив:
— Чому?.. А, так… Я… Так…
— Так, Ваша Високосте, — підказала Келі.
— Так, так, Ваша Високосте, — бурмотів той, а тоді розгублено замовк.
Трохи подумавши, й так, немов його знов увімкнули, головний розпорядник відвернувся від принцеси й повернувся до бесіди з фрейліною.
Келі, розлючена й щиро вражена, з гуркотом відсунула крісло й покрокувала до своїх покоїв. Двоє прислужників, які саме розкурювали одну цигарку на двох у коридорі, притиснулися попід стіни, коли їх штовхнуло щось, чого вони не змогли розгледіти.
Келі забігла до себе й щосили смикнула за мотузку, під’єднану до дзвоника, що на нього з вітальні в кінці коридора мала хутко прибігти чергова покоївка. Спершу нічого не сталося, та за якийсь час двері поволі прочинилися, і в кімнату невпевнено зазирнуло жіноче обличчя.
Келі впізнала цей погляд, та цього разу вже знала, як діяти. Вона схопила покоївку за плечі, затягла її в кімнату й гучно зачинила двері. Коли перелякана жінка почала роззиратися навсібіч, не зважаючи на Келі, та дала їй жагучого ляпаса.
— Відчула оце? Відчула? — верещала Келі.
— Але ж ви… — покоївка знітилася й позадкувала, доки не наштовхнулася на ліжко й не осіла на нього.
— На мене дивись! На мене дивись, коли говорю до тебе! — лютувала Келі, наближаючись. — Бачиш мене, правда ж? Кажи, що бачиш мене, бо накажу стратити!
Покоївка тупо дивилася в її перелякані очі.
— Я вас бачу, — сказала вона, — але…
— Але що, що?
— Звісно, ви… Я чула… Мені здавалося…
— Що тобі здавалося? — відрізала Келі. Вона вже не кричала. Слова виривалися різко, мов удари батогом.
Покоївка впала на ліжко й розридалася. Келі якийсь час постояла, нервово притупуючи, а тоді обережно потрусила покоївку за плечі.
— Є у нас в місті чарівник? — запитала вона. — На мене дивися, на мене. У нас тут є чарівник, правда ж? Ви, дівчата, весь час до чарівників бігаєте! Де його знайти?
Жінка підвела червоне заплакане обличчя, намагаючись приборкати інстинкт, який підказував їй, що принцеси не існує.
— А… Так… Чарівник… Гостроріз, на Стінній вулиці.
Вуста Келі зімкнулися в одну тонку й пряму лінію. Вона замислилася, де тримають її верхній одяг, та здоровий глузд підказував їй, що простіше буде знайти накидку самостійно, аніж змусити покоївку повірити в своє існування. Вона трохи зачекала, пильно спостерігаючи, як жінка припинила схлипувати, перелякано роззирнулася довкола й вибігла з кімнати.
«Вже забула про мене», — подумала Келі. Подивилася на свої долоні. Наче не прозорі.
Мабуть, це якісь чари.
Вона пішла в гардеробну і навмання відчинила кілька шухляд, доки знайшла чорну накидку з капюшоном. Вдягнулася й вискочила в коридор, а тоді збігла чорними сходами вниз.
Вона не бувала в цій частині замку з дитинства. Це був світ шаф із білизною, голої підлоги й кухонних ліфтів. Повітря відгонило лежалими сухарями.
Келі рухалася тим світом, мов заземлений привид. Звісно, вона знала, де живуть слуги, — так само, як люди усвідомлюють існування каналізації чи зливних труб, — і навіть могла повірити в те, що всі слуги не геть однакові на вигляд і що в усіх них є прикмети, за якими їх упізнають рідні й близькі. Але не готова була побачити, скажімо, придворного виночерпія Кицехвоста, якого раніше зустрічала тільки при параді, коли він рухався залою, мов галеон на всіх вітрилах, і який тепер сидів в одному з закапелків із люлькою в зубах і в розстебнутому на животі кителі.
Кілька покоївок пробігло повз Келі навіть не глянувши. Вона прискорила крок, відчуваючи, як порушує правила власного замку.
Та відчуття це, як вона враз усвідомила, виникло через те, що замок їй насправді не належав. Шумний світ заповнених парою пралень і прохолодних комор належав сам собі. Він не міг належати їй. Можливо, це вона до нього належала.
Вона взяла курячу ніжку зі столу в найбільшій кухні — печері, завішаній стількома каструлями й пательнями, що в світлі конфорок вона здавалася черепашачим арсеналом, — й відчула незнаний до того смак крадіжки. Крадіжки! Кухар дивився просто крізь неї блискучими, мов консервований джем, очима.
Келі пробігла повз стайні й вийшла з замку крізь службові ворота повз сторожу, чиї всевидючі очі її зовсім не помітили.
На вулицях було вже не так моторошно, та Келі досі почувалася немовби голою. Її дратувало, що люди навколо поралися коло своїх справ і не дивилися на неї, адже до цього дня весь світ і всі справи світу тільки навколо неї й оберталися. Перехожі наштовхувалися на неї, відступали на крок, не розуміючи, на що наштовхнулися, а ще їй кілька разів довелося тікати під стіни від карет і підвод.
Курячої ніжки виявилося замало, щоби вдовольнити голод після невдалого обіду, тож вона поцупила двійко яблук у вуличного торговця й дала собі обіцянку наказати розпорядникові дізнатися, скільки коштують яблука, і заплатити за них.
Розпатлана й розхристана, Келі, від якої трохи відгонило тепер кінським гноєм, прибігла під Гострорізові двері. Залізне кільце викликало в неї певні труднощі. Принцеса звикла, що двері перед нею відчиняє хтось інший, для цього існували спеціально навчені люди.
Вона так розгубилася, що не помітила, як химера на дверях підморгнула їй.
Келі спробувала ще раз, і їй здалося, що десь далеко за дверями щось зрушилося. За якийсь час двері трохи прочинилися, і в шпарині вона роздивилася знервоване кругле обличчя під збитими на чоло кучерями. Несподівано для самої себе вона відчула, як її права стопа самовільно просунулася в шпарину.
— Вимагаю прийому в чарівника, — повідомила принцеса. — Наказую прийняти мене негайно.
— Він зараз дуже зайнятий, — відповіло кругле обличчя. — Ви за приворотним зіллям?
— За чим?
— Ну, в мене, тобто в нас зараз особлива ціна на «Гострорізову Мазь Для Безпечного Привороту», — пояснило обличчя й нахабно підморгнуло. — Робить так, щоби гречка квітла, та врожаю не давала, коли розумієте, про що я.
Келі обурилася.
— Ні, — збрехала
