Морт - Террі Пратчетт

Смерть прилаштував до наживки кілька воронячих пір’їн, заклопотано насвистуючи собі щось крізь зуби (адже крізь що ще йому було свистіти?), а тоді перевів погляд на Морта. 

— НУ-У? 

— Все минуло не так, як я сподівався, — почав Морт нервово, стоячи посеред килима перед столом. 

— СТАЛОСЯ ЩОСЬ? — запитав Смерть, обсмикуючи пір’їни. 

— Бачите, відьма не хотіла іти, а той чернець почав наново. 

— ТУТ НЕМАЄ ЧИМ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ХЛОПЧЕ… 

— Морт. 

— …ТИ МІГ БИ ВЖЕ ЗРОЗУМІТИ, ЩО КОЖЕН ОТРИМУЄ ТЕ, НА ЩО ЧЕКАЄ. ТАК УСІМ ПРОСТІШЕ. 

— Розумію, пане. Та це означає, що погані, які вважають себе достойними раю, туди таки потрапляють. А хороші, які бояться втрапити в якесь страшне місце, — після смерті страждають. Якось це несправедливо. 

— Я ТОБІ КАЗАВ ДЕЩО ТАКЕ, ПРО ЩО ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ ПРИ ВИКОНАННІ СЛУЖБОВИХ ОБОВ’ЯЗКІВ. НАГАДАЙ, ЩО САМЕ? 

— Ну, ви… 

— ТА-АК? 

Морт затнувся й замовк. 

— НЕМАЄ СПРАВЕДЛИВОСТІ, ТІЛЬКИ ТИ. 

— Ну, я… 

— ПАМ’ЯТАЙ ПРО ЦЕ. 

— Так, але… 

— ГАДАЮ, ВСЕ БУДЕ ЯК НАЛЕЖИТЬ. НЕ БАЧИВСЯ З ТВОРЦЕМ ОСОБИСТО, ТА КАЖУТЬ, ВІН ЦІЛКОМ ПРИХИЛЬНИЙ ДО ЛЮДЕЙ. 

Смерть перерізав нитку й взявся розкручувати лещата. 

— ПРОСТО ВИКИНЬ ЦІ ДУМКИ З ГОЛОВИ, — додав він. — ПРИНАЙМНІ ТРЕТЯ НЕ МАЛА ЗАВДАТИ ТОБІ КЛОПОТУ. 

Це був саме той момент, про який Морт багато думав. Приховувати не було сенсу. Він змінив хід історії. Рано чи пізно такі штуки привертають увагу. Треба скинути цей тягар з душі. Взяти на себе відповідальність, як дорослий. Проковтнути цю гірку піґулку. Розкрити карти. Не ховати голову в пісок, бо піску нема. Віддатися на милість. 

Синюваті зіниці свердлили його поглядом. Морт заціпеніло дивився в них, мов кролик на нічній дорозі в фари шістнадцятиколісної вантажівки, чий водій вже півдоби на кофеїні й мчить так, ніби намагається обігнати всіх демонів пекла. 

Не витримав і відвів очі. 

— Ні, пане. 

— ЧУДОВО. ОТ І МОЛОДЕЦЬ. СКАЖИ, ЯК ТОБІ ОЦЕ? 

Серед рибалок побутує правило, що добре підготовлена сушена муха може цілком правити за живу. Для ранкової риболовлі були одні мухи. Для заходу й світанку — інші. І так далі. Та Смерть стискав між кістяних фаланг муху, що бачила світання світу. Муху з первісного супу. Ту, що плодилася на мамонтовому гної. Муху, словом, не з тих мух, що б’ються в шибу, а з тих, що стіни прогризають. Із тих, що виповзають з-поміж долонь після найсильнішого удару й стікають отрутою, прагнучи помсти. Крилець в неї було більше, ніж треба, і розцяцькована так і сяк вона була з усіх боків. Здавалося, в неї навіть були зуби, і то численні. 

— Як вона зветься? — запитав Морт. 

— Я НАЗВУ ЇЇ «СМЕРТЕСЛАВКОЮ». — Смерть востаннє прихильно глянув на чудовисько й заховав його під капюшон плаща. — МАЮ НАМІР ПОБАЧИТИ ТРОХИ ЖИТТЯ ЦЬОГО ВЕЧОРА, — сказав він. — ВІЗЬМИ ОБОВ’ЯЗКИ НА СЕБЕ, КОЛИ ВЖЕ В ТЕБЕ ПІШЛО. БІЛЬШ-МЕНШ. 

— Так, пане, — замогильно промовив Морт. Він бачив, як життя видовжується поперед ним, мов чорний тунель без світла в кінці. 

Смерть побарабанив пальцем по столу, щось пробурмотів, а тоді озвався: 

— А, ТАК, АЛЬБЕРТ КАЗАВ, ЩО ХТОСЬ ХАЗЯЙНУЄ В БІБЛІОТЕЦІ. 

— Перепрошую, пане? 

— БЕРЕ КНИЖКИ З ПОЛИЦЬ, РОЗКИДАЄ ЇХ НА ПІДЛОЗІ. КНИЖКИ ПРО МОЛОДИХ ЖІНОК. МАБУТЬ, ЦЬОМУ КОМУСЬ ВОНИ ЗДАЮТЬСЯ ЦІКАВИМИ. 

Як уже відомо, ченці ордену слухачів мають настільки розвинений слух, що можуть оглухнути від мальовничого заходу сонця. На хвильку Мортові здалося, що шкіра на його потилиці набула подібної дивної властивості: він відчув, як Ізабелл завмерла з голкою в руці. Почув той самий тихий переляканий вдих, як тоді поміж полиць. Пригадав мереживний носовичок. 

І сказав: 

— Зрозумів, пане. Такого більше не буде, пане. 

Шкіра на його потилиці гарячково засвербіла. 

— ОТ І ЧУДОВО. НУ, МОЖЕТЕ ОБОЄ БІГТИ. НЕХАЙ ВАМ АЛЬБЕРТ ПІКНІК ВЛАШТУЄ ЧИ ЩО. ПОДИХАЄТЕ ПОВІТРЯМ. ПОМІТИВ, ЯК ВИ ОДНЕ ОДНОГО УНИКАЄТЕ ВЕСЬ ЧАС. — Смерть по-змовницьки підштовхнув Морта (відчувалося це, ніби палицею штиркнули) й додав: — АЛЬБЕРТ ПОЯСНИВ МЕНІ, ЯК ЦЕ РОЗУМІТИ. 

— Пояснив? — скорботно перепитав Морт. Він помилявся. В кінці тунелю було світло, і це було вогнеметне полум’я. 

Смерть ще раз по-своєму підморгнув — синенькою надновою глибоко в очниці. 

Морт не підморгував у відповідь. Він розвернувся й побрів до дверей зі швидкістю, порівняно з якою Великого А’Туїна можна назвати вертким ягням. Дійшовши до середини коридора, він почув шурхіт кроків. До його ліктя торкнулися. 

— Морте? 

Він розвернувся і спробував роздивитися Ізабелл крізь завісу безвиході. 

— Нащо ти повівся так, ніби то ти брав книжки в бібліотеці? 

— Не знаю. 

— Це було дуже… великодушно з твого боку, — обережно сказала Ізабелл. 

— Правда? Не уявляю, що мені зробилося, — він попорпався в кишені й витягнув носовичок. — Це твоє, мабуть. 

— Дякую, — відповіла вона й голосно висякалася. 

Згорбившись, мов гриф, Морт уже майже дійшов до кінця коридора, та Ізабелл наздогнала його. 

— Кажу ж, — сказала вона. 

— Що? 

— Кажу, що вдячна тобі. 

— Це неважливо, — пробубонів він. — Але краще б тобі припинити розкидати книжки. Їх це засмучує чи що. — А тоді спробував вичавити з себе щось схоже на іронічний смішок. — Ха. 

— Що «ха»? 

— Просто ха! 

Морт дійшов до дверей кухні, де на них чекатиме Альберт і його фірмовий всезнайний вишкір, і вирішив, що на це сил не має. Він спинився. 

— Але я ті книжки брала, бо мені самотньо, — сказала Ізабелл в нього за спиною. 

Морт здався. 

— Можна було би в садку прогулятися, — промовив він у відчаї, а тоді спромігся-таки зібрати залишки непохитності й додав: — Тільки без зобов’язань. 

— Тобто одружуватися в тебе наміру немає? — перепитала вона. 

Морта охопив жах. 

— Одружуватися? 

— Хіба ж батько тебе сюди не для цього привів? Учень йому, зрештою, не потрібен. 

— Ти про всі ті кивки, підморгування й ненав’язливі ремарки про сина, який колись усе це дістане в спадок? — уточнив Морт. — Я намагався на них не зважати. Наміру одружуватися з кимось у мене немає, — додав він, щосили женучи від себе образ тієї принцеси. — І, що вже точно, з тобою — теж, тільки не ображайся. 

— Я б не пішла за тебе, коли б ти й останнім чоловіком на Диску був, — солодко промовила Ізабелл. 

Морта це зачепило. Одна справа, коли одружуватися не хочуть узагалі, а цілком інша — коли вам кажуть, що одружуватися не хочуть із вами. 

— Я принаймні не маю такого вигляду, наче кілька років самими пампухами в шафі об’їдався, — сказав він, коли обоє вийшли на чорний газон перед будинком Смерті. 

— Я принаймні не ходжу так, мовби в мене більше одного коліна в кожній нозі, — відрізала вона. 

— Мої очі не схожі на порськуваті варені яйця. 

Ізабелл кивнула. 

— З іншого боку, мої вуха не нагадують наростів на мертвому дереві. А що значить «порськуваті»? 

— Та знаєш, як‑от Альберт яйця варить, «у мішечку». 

— Такі, що білок липкий, ріденький і шматків слизу повно? 

— Так. 

— Хороше слово, — глибокодумно відповіла Ізабелл. — Але от у мене, щоб ти знав, волосся не має такого вигляду, мов ним нужник чистили. 

— Звісно, та й моє не нагадує мокрого дикобраза. 

— Також уклінно прошу звернути увагу, що в мене на грудях кістки зі шкіри не пнуться, мов пральна дошка крізь вогкий папір. 

Морт зиркнув на дещо оголені плечі Ізабелл: ніжного жирку з них стало б на два виводки кількамісячних ротвейлерів, —