Морт - Террі Пратчетт

…занадто справжнім. 

Про таке й думати смішно. Звісно, шинквас був справжнім, твердим, і підлога, й відвідувачі були такі справжні, що про справжніших і мріяти годі. Однак Морт, що сьорбав собі рідину, якою можна ложки чистити, знічено й навіть сором’язливо стоячи біля шинквасу, випромінював таку відчайдушної моці справжність, ніби був гостем із дійснішого виміру дійсності. Волосся його було волоссянішим, одяг одяжнішим, черевики теж винятково черевичні. Аж у голові паморочилося від погляду на нього. 

Та зрештою Морт видав, що є людиною. Кухоль випав із його заціпенілих пальців і постукотів кам’яною підлогою, яку рештки розлитого помияну миттю взялися проїдати наскрізь. Хлопець вказував на дальню стіну, рот його беззвучно розтулявся й стулявся. 

Завсідники повернулися до перерваних розмов та ігор у хто більше вип’є, переконані, що все тепер на своїх місцях: заїжджий хлопець поводився тепер, як і належить. Господареві відлягло, бо ясно, що напій не зіпсувався. Він перехилився через шинквас і співчутливо поплескав Морта по плечу. 

— Все добре, — сказав він. — Він так із людьми частенько, та ви не хвилюйтеся, лишень голова болітиме тиждень чи два, а так все буде гаразд, просто випийте ще. 

Насправді цілком відомо, що найдієвіші ліки від помиянового похмілля — це звичай, знаний в народі як «клин клином», хоча правильніше було би звати це «пилку молотом» чи «бульдозер трактором». 

Та Морт просто вказував далі на стіну й тремтячи повторював: 

— Хіба ви не бачите? Хіба не бачите? Воно сунеться крізь стіну! 

— Багато всього проходить крізь стіни, коли вперше скуштувати помияну. Зазвичай воно зелене й волохате. 

— Це той туман! Не чуєте хіба, як він сичить? 

— Туман, що сичить, он як, — господар глянув на стіну, і та здалася йому геть звичною й немістичною, крім хіба павутини. Та тривога в Мортовому голосі його непокоїла. Краще б то були звичні всім лускаті потвори. З ними принаймні все було ясно. 

— Воно сунеться на нас, хіба ви не відчуваєте? 

Відвідувачі дивилися одне на одного. Їм було неспокійно через Мортову поведінку. Один чи двоє потім визнавали, що дещо таки відчули — щось схоже на крижаний лоскіт, та це міг бути й шлунковий розлад. 

— Слухайте, — сказав господар, — жарти жартами, та… 

— На вас до того була зелена сорочка! 

Господар опустив очі на сорочку. В його голосі чулася паніка. 

— До чого? — спитав він тремтячи. Навіть дужче він занепокоївся, коли не встиг нишком вихопити шпичакувату булаву з-під шинкваса, перш ніж Морт перескочив на його бік і вчепився йому в фартух. 

— На вас була зелена сорочка, хіба ні? — запитав він. — Я бачив її, така, з жовтими ґудзиками! 

— Ну, так, у мене дві сорочки, — намагаючись трохи підбадьоритись, відповів господар. — Я людина з достатком. Просто вдягнув сьогодні іншу. 

Знати, звідки Мортові відомо про ґудзики, він не волів. Морт відпустив його й вибіг з-за шинкваса. 

— Вони всі не так тепер сидять! Куди подівся той, що сидів біля вогнища? Все тепер не так! 

Він вибіг крізь двері, і з-за них почувся притишений стогін. Він забіг назад, перелякано вирячивши очі, й зустрівся поглядом із нажаханими завсідниками шинку. 

— Хто поміняв вивіску? Хтось поміняв вивіску! 

Господар нервово облизав губи. 

— Після смерті старого короля? Ви про це? 

Від Мортового погляду в нього мороз пішов шкірою. Хлопцеві очі здавалися двома суцільно чорними озерцями жаху. 

— Я про назву! 

— Ми… Та завжди така назва була, — відповів господар, зневірено зиркаючи на завсідників в пошуках підтримки. — Хіба не так, хлопці? «Герцогова глава». 

Почулося схвальне бурмотіння. 

Морта трусило, він витріщився на чоловіків. Тоді розвернувся й вибіг надвір. 

Знадвору почувся стукіт копит, який потроху віддалявся, а тоді раптом зник, немов кінь відірвався від землі й злетів. 

Всередині шинку запала мертва тиша. Ніхто не хотів зустрічатися поглядами з сусідами. 

Ніхто не хотів першим визнати, що побачене ними справді сталося. 

Тож господареві лишалося тільки невпевнено підійти до дверей і провести пальцями по їхній звичній, знайомій і надійно твердій дерев’яній поверхні. Та була цілком-таки твердою. Неушкодженою. Такою, як і мусить бути поверхня дерев’яних дверей. 

Та всі бачили, як Морт пробіг крізь двері тричі. Просто він їх не відчиняв. 

Хропунець стрімко набирав висоту — злітав майже вертикально, гамселив копитами в повітрі й лишав по собі шлейф білої пари. Морт тримався в сідлі як міг — і колінами, й руками, і — переважно — силою волі, ховаючи обличчя в коневій гриві. Він не дивився вниз, доки повітря навколо не зробилося крижаним і ріденьким, мов суп у сиротинці. 

Просто над ним у чорному небі мовчки блимали Серцесвітні вогні. Внизу… 

…посріблена зоряним світлом перевернута піала багато миль упоперек. Крізь неї просвічували вогні міст і селищ. Крізь неї пролітали хмари. 

Хоча ні. Він придивився пильніше. Хмари точно влітали крізь стінки піали, і під нею теж були хмари, однак внутрішні хмари були не такими щільними, рухалися трохи в інших напрямах, і здавалося, що насправді вони мають мало стосунку до зовнішніх хмар. Було ще щось. Ага, точно, Серцесвітні вогні. Нічне повітря поза примарною півкулею у їхньому світлі здавалося зеленкуватим, та всередині нічого такого не було. 

Здавалося, він дивиться на шмат іншого світу — майже такого самого, просто нарослого на Диску. Погода під склепінням була дещо іншою, і Серцесвітних вогнів там видно не було. 

І світ на Диску гидував тим наростом, і тиснув на нього, і виштовхував його назад у небуття. Згори Морт не бачив, як склепіння меншало, та його внутрішній слух вловлював сичання сарани, з яким мерехтлива стіна сунулася над землею й повертала все туди, де воно мусило бути. Дійсність самовідновлювалася. 

Морт знав, навіть не замислюючись, хто був осердям склепіння. Навіть згори було очевидно, що в його центрі було місто Сто Лат. 

Він спробував не думати, що станеться, коли склепіння стиснеться до об’єму кімнати, а тоді до об’єму людського тіла, а тоді до об’єму курячого яйця. Не вийшло. 

Логіка підказала б Мортові, що такий розвиток подій був би для нього порятунком. За день чи два завдання виконається саме собою, книжки в бібліотеці знов писатимуть правду, світ знову набуде старої подоби, мов гумовий м’яч. Логіка підказала б йому, що коли втручатися в такі штуки знову, буде тільки гірше. Логіка донесла би до нього все це, коли б також не взяла вихідний. 

Світло на Диску рухається доволі повільно через гальмівний вплив потужного магічного поля, і ділянка Узбіччя з островом Круль саме опинилася безпосередньо під крихітним сонцем. Тож там вечір тільки починався. А ще там було доволі тепло, адже Узбіччя дістає більше сонячних променів, і тому може похвалитися м’яким кліматом. 

Хоча те, що можна було би — винятково задля лестощів — назвати береговою лінією Круля, помітно випиналося за Край, острів цей був цілком сприятливим для життя. Серед його мешканців, щоправда, траплялися незадоволені географічними особливостями, та найчастіше ними виявлялися ті, хто не дивився під ноги чи страждав на лунатизм, тож про мізерність їхньої кількості дбав природний добір. В усіх суспільствах трапляються