Морт - Террі Пратчетт

Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало. 

Коротше кажучи, Морт належав до різновиду людей, небезпечніших за мішок із гримучими зміями: він прагнув викрити логіку, приховану за всім-всім у всесвіті. 

І задачка ця була не з легких, адже логіки такої просто не існувало. Творцеві спадало на думку багатенько чудових ідей, коли він збирав світ докупи, та зрозумілості він у нього не закладав. 

Герої трагедій повсякчас скиглять, щойно боги звернуть на них свою високу увагу, та люди, такою увагою обділені, дістають найтяжчі випробування. 

Батько знову до нього кричав. Як завжди. Морт жбурнув камінь у горлицю — та так наїлася, що заледве забралася з дороги, — і побрів полем додому. 

Ось чому Морт разом із батьком ішли поміж гори в Овечий Перевал, везучи на віслюку нечисленні Мортові пожитки. 

Від містечка тут була сама назва — квадратна брукована площа, оточена торговими рядами, де можна було знайти все, що тільки виробляли місцеві фермери. 

За п’ять хвилин Морт уже вийшов від кравця, вбраний у вільну коричневу одежину невідомого призначення, від якої з цілком зрозумілих причин відмовився попередній замовник і в якій лишалося ще вдосталь місця на випадок, якщо Морт надумає рости — і вирости, за задумом розкрійника, у дев’ятнадцятиногого слона. 

Батько окинув його суворим поглядом. 

— Нічогенько, як на ті гроші. 

— Воно кусається, — сказав Морт, — і там, здається, крім мене ще хтось є. 

— У світі знайшлися б тисячі юнаків, що подякували б за таку грубу й теплу… — Лежек завагався і здався — одежину, мій юначе. 

— Можна поділитися нею з ними, коли так? — з надією в голосі перепитав Морт. 

— Маєш бути серйозним на вигляд, — суворо сказав батько. — Треба справити враження, впасти в око. 

Тут жодних сумнівів не було. В око він впадатиме. Вони приєдналися до юрби на площі, прислухаючись кожен до своїх думок. Зазвичай Мортові подобалися виходи в місто — тут була й культурна мішанина, й було чути незнайомі говірки з далеких сіл за п’ять чи навіть десять миль від містечка, та цього разу він почувався аж надто сприйнятливо — немов пригадував щось, чого ще не сталося. 

Порядок на ярмарку був такий: чоловіки, що шукали роботу, вишиковувалися вряд посеред площі. В багатьох на капелюхах були маленькі значки, що давали світові знати про фах своїх власників: вівчарі мали клаптик овечої вовни, гуртівники — пасмо кінського волосся, оздоблювачі приміщень — клаптики цікаво розфарбованих конопляних шпалер і так далі. 

Хлопці, які шукали собі майстра, згуртувалися на тому боці площі, що дивився на Середину світу. 

— Просто іди й стань там, і хтось прийде й запропонує тобі піти в учні, — сказав Лежек таким голосом, наче не до кінця був у собі певен. — Коли комусь сподобаєшся, то так тому й бути. 

— А як вони зрозуміють, що потрібен саме я? — запитав Морт. 

— Ну, — відповів Лежек і замовк. Гамеш про це нічого не казав. Звернувшись до власних обмежених знань ринку, здобутих із продажу худоби, Лежек припустив: — Гадаю, зуби тобі порахують, та й по всьому. Послухають, чи дихаєш без хрипів, і чи з ногами все гаразд. І я б на твоєму місці про читання не розводився, людей це засмучує. 

— А тоді що? 

— Тоді йдеш і вчишся ремесла. 

— Якого саме? 

— Ну, приміром, теслярство непоганий фах, — бовкнув Лежек. — Чи грабіжництво. Має ж хтось і таке робити. 

Морт опустив очі. Він був слухняним сином, коли не забувався, тож коли вже від нього чекали навчання в майстра, він мав намір стати хорошим учнем. Теслярство, однак, видавалося не надто перспективним — деревина уперто жила своїм життям, та ще й схильна була тріскатися. А ліцензоване грабіжництво було в Вівцескелях не аж таким поширеним фахом — люди тут були забідні, аби утримувати крадіїв. 

— Гаразд, — зрештою сказав Морт, — я піду й спробую. Але як бути, якщо мене ніхто не візьме в учні? 

Лежек почухав потилицю. 

— Не знаю, — зізнався він. — Гадаю, тоді чекатимеш до кінця ярмарку. До півночі. Мені так здається. 

І от північ наближалася. 

Бруківка вкривалася тонкою крижаною кіркою. Фігурний годинник на вежі, що височіла над площею, випустив із циферблата двійко крихітних філігранних механічних ляльок, і ті старанно відбили чверть. 

За чверть північ. Морта трусило, та багряне полум’я сорому й упертості розгорялося в ньому, й нутрощі його розжарювалися дужче за провалля самого Пекла. Знічев’я він подмухав на пальці й звів очі до мерзлого неба, намагаючись не зустрічатися поглядами з кількома тими нещасними, які досі мерзли на площі. 

Більшість торговців уже спакували свої рундуки й пішли. Навіть чолов’яга з гарячими пирогами припинив голосити і, забувши про техніку безпеки, вирішив з’їсти одненький і собі. 

Останні з Мортових колег-пошукачів пішли з площі багато годин тому. Був серед них згорблений косоокий юнак, у якого весь час текло з носа, — його забрав зі собою єдиний ліцензований жебрак в Овечому Перевалі, відзначивши вроджені таланти хлопця. Інший сусід Морта пішов з майстром іграшок. Усі вони пішли один за одним — майбутні каменярі, убивці, ковалі, рундучники, бочарі, вуличні крутії й плугатарі. За кілька хвилин настане новий рік, і близько сотні юнаків з надією розпочне свою кар’єру, заживе вартісним життям, що полягатиме в корисному служінні. 

Принижений, Морт намагався зрозуміти, чому його ніхто не взяв. Він так старався мати пристойний вигляд, усім майстрам дивився просто в очі, аби ті могли розгледіти в ньому добру вдачу й украй приємні особистісні якості. Та це чомусь не подіяло. 

— Може, пиріжок із м’ясом? — запитав батько. 

— Ні. 

— Він за дешево віддає. 

— Ні, дякую. 

— Он як. 

Лежек вагався. 

— Я міг би запитати в нього, чи не шукає собі учня. Дуже надійна ця пекарська робота. 

— Не певен, що він когось шукає, — відповів Морт. 

— Певно, не шукає, — сказав Лежек. — Мабуть, і сам собі впорається, я так гадаю. Та й він пішов уже. Зробімо так, я тобі трохи свого пирога лишу. 

— Та я насправді не такий уже й голодний, тату. 

— Навіть хрящів немає. 

— Не треба. Та все одно дякую. 

— Он як. 

Лежек дещо знітився. Трохи потанцював на місці, аби втоптати хоч дрібку тепла в ноги, трохи нерозбірливо посвистів крізь зуби. Він відчував, що треба сказати бодай щось, може, дати якусь пораду, вказати синові на те, що в житті бувають і злети, і падіння, покласти синові руку на плече й розлого поміркувати вголос про труднощі дорослішання — коротше кажучи, якимсь чином дати зрозуміти, що світ така дивна штука, що ніколи не варто, якщо вдатися до метафор, з погорди відмовлятися від цілком непоганого гарячого м’ясного пирога. 

Вони лишилися на площі самі. Мороз — останній цьогорічний мороз — сковував бруківку дедалі міцніше. 

На вершечку вежі коліщатко клацнуло, спустило важіль, вивільнило маховик, і свинцевий молот упав додолу. Страхітливо заскреготів метал, дверцята на циферблаті розчинилися, випускаючи механічних чоловічків. Поступально смикаючи молоточками, наче вражені роботичним артритом, ті почали відбивати початок нового дня. 

— Ну, от і все, —