Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін
Ковальов зупинився біля вітрини магазину, глянув на своє відображення в склі, але нічого незвичайного не виявив. Підморгнув і стиха сказав:
— Що, старий, зациклився?
Біля готелю, як завжди, панувало пожвавлення. Скляні двері%раз у раз відчинялись, впускаючи й випускаючії людей. Ковальов зайшов у вестибюль. Піднявся ліфтом на чотирнадцятий поверх, узяв у чергової ключ, завваживши, що вона якось надто пильно глянула на нього, і заквапився в номер. У слабо освітленому коридорі побачив молодика, який, похитуючись, неквапливо йшов попереду. Ковальов наздогнав його і хотів прошмигнути повз нього, та в цю мить той захитався. Він мимохіть простягнув руку, щоб підтримати його, але молодик враз випростався й відтручив руку Ковальова.
— Вам допомогти? — співчутливо спитав Ковальов.
Молодик зупинився, глянув на нього. Ковальов відсахнувся: він, немов у дзеркалі, побачив себе — і обличчя, й колір волосся, і галстук, і костюм…
— Ні, ні, я сам.
— У вас який номер? — уп’явся очима в незнайомця Ковальов.”
— П’ятдесятий.
— А в мене — сорок другий. Майже сусіди. — І тут Ковальову спало на думку запросити незнайомця й з’ясувати все. — Ходімо до мене, пригощу кавою.
— На виставці вже пригостили якимись ромовими цукерками. І ось маєш — у голові ясно, а от ноги… — поскаржився молодик.
— Ну, це ти облиш — туману напускати… Від цукерок такого не буває…
— Ні, справді. Я їх зроду не їв… Мабуть, через те…
Ковальов підійшов до свого номера, відчинив двері.
— Заходь.
Незнайомець важко опустився в крісло. Ковальов прибрав зі столу газети, журнали й книжки і почав розставляти чашки. А за кілька хвилин вони вже пили каву.
— Може, ще є? Витисни з оцього свого, як його…
— Термоса, — уже й слова вимовити не можеш, — з докором сказав Ковальов.
Молодик сердито підвів голову.
— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?
— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.
— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?
— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?
— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…
— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.
— Так у тебе ж і підбори вищі.
У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”
— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?
— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.
— А хто ж? — спротивився обіймам той.
— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.
— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.
— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…
Ковальов зітхнув:
— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.
— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.
Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:
— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.
Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.
— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.
Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.
— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…
Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.
— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.
Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку
