Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

сходів, і невдовзі воно щезло. Це було так несподівано, що Ковальов і сам заціпенів від подиву. “Що це? Може, я вже зовсім зациклився?” — подумав він. А натовп не розходився. Дехто просив ще раз показати “чудо”. Підскочив чоловік. Ковальов добре знав його — він уже з тиждень вештається у павільйоні: замучив його питаннями. Розмовляє, а очі так і бігають, немов шукають когось у натовпі.

— Що сталося? Чому всі такі збуджені?

— Нічого, — буркнув Ковальов, щоб той відчепився. — Чому ви мені надокучаєте?

— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три? — вимовив несподівано чоловік, підійшовши до нього впритул.

— Не заважайте працюватиі — сердито сказав йому Віктор.

Уже цілий тиждень з ранку й до вечора цей надокучливий тип не відходить від нього. Випитує, де Віктор живе, де працює, як функціонує апаратура. А ці цифри? Навіщо він їх називає? З усього видно, що цей причепа не дилетант, розуміється на проблемі. Тим більше дратували запитання типу: “А що буде, коли?..” — “Ясно що. Коли підключити до відеотелефону керуючу машину, закласти в неї програму, лазерні пучки розгорнуть у просторі будь-яку геометричну фігуру, складний об’єкт”. — “Чи можна сформувати зображення всієї людини?” — “Не вистачить потужності лазерів, хоча в принципі це можливо”. — “Чи виникне в точці фокуса лазерних пучків плазма? І чи може пучок плазми існувати незалежно? А, наприклад, плазмова людина?” — “Звісно, можна припустити існування матерії у різних видах, а не тільки і в білковому симбіозі”. — “Отже, й у формі плазми? Нова форма існування живої матерії?” — “Виходить. Пробачте, я не можу стільки часу приділяти вам одному…”

Кіра чекала на Ковальова в службовому приміщенні. Вони домовилися разом піти на урочисту частину. Зненацька задзвонив телефон. Дівчина зняла трубку.

— Кірочко, — почувся голос директора павільйону, — беріть-но свого “героя” — і зразу ж у актовий зал: починаємо вручення медалей.

Кіра визирнула з дверей, Віктора не було. Вийшла в коридор і побачила, що “герой” спокійно споглядає рекламний ролик. Навіщось провів рукою біля пульта — зображення на екрані побігло назад. Відвідувачів розсмішив вигляд людей, що бігли назад, предмети, що падали вгору. На сміх появився з кабінету представник фірми. Відвідувачі почали просити у нього рекламні проспекти, що лежали на найдальшому столику. Він заперечно похитав головою, розвів руками. Побачив на екрані людей, що бігли назад, підскочив до пульта, оглянув кнопки вмикання і зупинив апарат. Спантеличено подивився на механізм подавання стрічки і раптом побачив, як барвисті проспекти один за одним полетіли до відвідувачів. Молодик, що стояв біля столика, тільки якось дивно ворушив руками, наче допомагав цим проспектам переміщуватись у повітрі.

— Вікторе Георгійовичу! — гукнула Кіра, але той не обізвався. — Ковальов!

І знову ніякої уваги. Тоді вона рішуче підійшла до нього і взяла за руку:

— Ви що, не чуєте? Я ж кличу вас! Ходімо в актовий зал. Зараз вручатимуть медалі — директриса дзвонила. Сподіваюся, шматочок золота ви мені все ж таки виділите?

— Шматочок золота? Медаль? Чому шматочок? Для такої дівчини й усієї медалі не шкода, — відповів він, підніс її руку до губів і поцілував.

Це вже було занадто: такий відлюдько — і раптом… Вона поквапила його:

— Та скоріше ж. Мабуть, уже почалося.

— Що почалося, зіронько?

— А ви вже не пам’ятаєте? — насмішкувато кинула дівчина.

— Біля такої кралі можна забути про все на світі. Я просто нетямлюсь від щастя!..

— Воно й видно: наче з неба впали. — І Кіра потягла його в зал.

Ковальов поспішав: певно вже почалася церемонія вручення медалей, а він і досі морочиться тут з цими ящиками з апаратурою.

Нарешті їх повантажили. Машина від’їхала, і Віктор попрямував до актового залу. По дорозі зайшов у службову кімнату, де Кіра обіцяла почекати його, — її не було. Пошукав біля стендів. — ніде ні душі. І він заквапився сходами нагору.

Актовий зал був переповнений. Вручали нагороди. Лунали оплески. Ковальов подивився уперед і врйз побачив біля столу президії Кіру. А поруч неї — себе. Так, це був він: і обличчя, і колір волосся, і зріст, — усе, як у нього, навіть костюм такий самий! Ковальову перехопило подих. “Що це зі мною? — вщипнув він себе за руку. — Ні, боляче”. Вийшов, спустився на перший поверх. На вулиці роззирнувся: все бачив чітко й виразно. “Що ж це зі мною діється?” — розгублено провів спітнілими пальцями по обличчю. Знову повернувся в актовий зал, де лунали гучні оплески. Коли вручення нагород закінчилось, Ковальов рішуче підійшов до столу комісії і, вибачившись, сказав голові:

— Розумієте, ви вручили мою медаль комусь зовсім іншому. Що робити? Я — Ковальов.

— Дотепно. Але жарти тут ні до чого.

Не повірили. Та й хто ж повірить, коли той суб’єкт так схожий на нього?

Ні, певно, він таки захворів. Ковальов вийшов на вулицю і попрямував у готель.

Дощ уже перестав. Але асфальт був мокрий, чорний, блискучий від калюж. Несподівано крізь хмари пробилося надвечірнє жовте сонце і зависло над покрівлями будівель. Потеплішало. З бруньок проклюнулися блідо-зелені листочки, і все навколо повеселішало.

Ковальов ішов по людних вулицях, а в думці все була та дивна пригода на виставді.

“Що ж трапилося? — вже вкотре запитував він себе. — Вранці під час демонстрування можливостей мого відеотелефону зникло зображення голови, вирвавшись із зони фокусування. Виходить, згусток може досить довго існувати незалежно? Плазма? Нова форма існування живої матерії, як казав той тип, що надокучав своїми запитаннями. А ввечері, будь ласка, —