Дисертаційний прорахунок - Микола Іванович Головін

Дудін розплющив очі: сонце стояло в зеніті. Яскравий промінь заповз на стіну, потім враз підскочив і немов ударив в обличчя. Саме вдарив. Це й примусило Дудіна відчути зовнішній світ. Він здригнувся. Світло чомусь відтворило перед очима картину лісу, степу, моря. В душі засвітився несподіваний вогник, залунала навіть якась пісня. Він затулився долонею від сонячного проміння й відчув, що пісня обірвалась.

“Цікаво, — захоплено думав він. — Як добре, виявляється, що є сонце!” Чому ж раніше він не відчував його?

Окинув кімнату поглядом. Від підлоги до стелі — книжкові полиці. А на них — книжки, книжки… Навпроти— величезна шафа для одягу. На тумбі — телевізор, магнітофон. На широкому письмовому столі у безладді— якісь деталі, дроти, оптичні лінзи, купа грубезних книжок, друкарська машинка. На стільці один на одному— прилади. Вони стояли й на підлозі. Їх було багато.

Дудін помітив на стіні рамку з фотокарткою. Вродлива дівчина. Хто це? Ага, та це ж та сама, що була в аеропорту.

У квартирі чисто. Мабуть, хазяїн любив у всьому лад. Щоправда, про стіл такого не скажеш. Але ж робоче місце — то поле діяльності. На ньому панує лад частіше у лінивих господарів. Господар цього столу працював.

Дудін підвівся. Сів до столу, почав гортати книжки. Це були солідні праці: штучний інтелект, проблеми кібернетики, програмування, голографія, лазери… Проблеми? Дерево Шеннона, теорема Віннера, система Глушкова… Дудін почав читати і захопився. Читав він швидко і вже за півгодини готовий був посперечатися з деякими авторами. Виходить, що можна створити машину, яка б розв’язувала розумові задачі за людину. Але навіщо? Невже гомо сапіенс не може виконувати завдання краще, ніж машина? Якщо не може, треба навчити її. Ось йому, Дудіну, хіба важко давалося навчання? Як горішки лускав теореми…

А це що за коробочка? Натиснув кнопку “ввімкнуто”. Загудів телевізор, і невдовзі засвітився екран. З’явилась інформація.

“Термінал! — здивувався він. — Що ж вирішувати? Яку задачу? Теорему Віннера?”

Довго порпався в клавіатурі — на екрані з’являлися різноманітні картини.

Його погляд випадково впав на схему, яка лежала біля макета. Дивно, було таке враження, що він уже бачив її раніше. Де? Коли? В інституті? Ось дефлектор, модулятори. Пригадав формулу розрахунку напруги на дефлекторі, вирішив визначити керуючий імпульс. Засвітилися лазери. Звичним рухом узяв щупи, приклав до кристала: ого, на двадцять процентів занижено! Треба сказати Вікторові, нехай відкоригує. Чи, може, самому спробувати? Пальці вправно тримали викрутку. Зарухалися контакти резистора, точка в точку. Перевірив настройку модулятора, фазировка йому сподобалася. Покрутив…

Щось примусило його відірватись від екрана: підвів голову — з фотокартки на стіні на нього пильно дивились усміхнені очі. І знову він збентеживсь, як від сонячного променя. Йому раптом захотілося співати, сміятись… Схопився з місця, зробив кілька танцювальних “па”. Увімкнув магнітофон і закружляв по кімнаті.

— Ля-ля-ля! Ля-ля-ля!

Ритм музики змінювався, але Дудін легко знаходив відповідні танцювальні рухи, і цей пошук захопив його. Коли плівка скінчилась, він зупинився, вимкнув магнітофон і замислився:

— Чому ж так добре?

Він звик усе аналізувати. Але тут відповіді не знаходив.

Вийшов на кухню, побачив на столі приготовану йому їжу і знову відчув радість.

— Хороший хлопець! Певно ж, квапився, а про мене не забуз!

Хоч Ковальов просив його, зразу ж по обіді прийти до інституту, щоб владнати справу з роботою, Дудін вирішив спочатку поблукати по місту. Перш ніж влаштовуватися на роботу, треба знати, де і з ким живеш. Вийшов надвір, глянув навсібіч: висотні будинки, корпуси заводу, якісь дивні скляні споруди. Підійшов до них, крізь вікна побачив квітучі дерева, на яких висіли плоди. Спитав у жінки, яка проходила вулицею:

— Що це таке?

— Оранжерея. Захоплення наших заводських любителів. Сто двадцять оригінальних тропічних рослин…

— Навіщо?

— Людям подобається.

— А хіба не краще робити якесь одне діло? Працювати й працювати. І грошей більше.

Жінка здивовано подивилася на нього.

— А ви не з неба впали? — Й пішла собі далі, важко несучи сумки.

Дудін якусь мить спантеличено дивився їй услід, потім його погляд спинився на будинках виробничого об’єднання. До прохідної під’їжджали машини, йшли люди, а всередині щось гуло і дихало. Він попрямував до цих величних корпусів. Побачив за склом якогось хлопця, махнув рукою, підморгнув, але той перелякано відсахнувся. Попрямував далі, хоча й сам не знав, куди й чого. Він же збирався оглянути місто.

На прохідній треба було тільки натиснути кнопку з номером, щоб на стіл чергової випала перепустка. Дудін ураз збагнув принцип роботи цього складного механізму і засміявся: просто! Натиснув кнопку, перепустка випала з гнізда. Підійшов до вахтера і чемно привітався, усміхаючись:

— Правда, гарний день? Я відчуваю, як радісно б’ється серце у ваших грудях. Угадав?

Огрядна, років сорока п’яти жінка, що приготувалася слухати щось серйозне, раптом засміялась і подала перепустку, навіть не глянувши на фотокартку.

Відчинивши вхідні двері, Дудін опинився на заводському подвір’ї. Клумби, дерева з розкішними кронами, а між ними — доріжки, по яких їздять електрокари, поспішають люди. Дудін рушив сквером. Відхилив двері, в яких щойно зникла група робітників. Величезні преси били по металу, механічні руки підхоплювали деталі і переставляли їх на інше місце. Дудін ходив між рядами машин і з цікавістю стежив за рухом деталей. Та ось щось його збентежило і примусило спинитися: “Чому цей потік розривається?.. А якщо?..” —