Привид часу - Володимир Іванович Савченко

— Що ти хочеш зробити? — ображено спитав Варт.

— Знову виміряти паралакс Г-1920.

— Ти думаєш, що астрономи помилилися? Відстань до зорі інша? Цього не може бути.

— Я нічого не думаю. Але перевірити треба, — капітан розстебнув ремені. — Не забудь поставити підпірки під дерева. Поламаються.

Бічні двигуни працювали сорок вісім годин, наповнюючи зореліт рівномірним дрижанням і подвійним проти звичайного тягарем прискорення. Тепер корабель летів не по променю зорі Г-1920, а відходив убік на 5000 кілометрів за секунду. Через 45 годин зміщення стало помітне. Корнєв і Март виміряли кут, на який зсунулася зоря.

Мовчки порозумівшись, кожен окремо перевірив дані і розрахував відстань од зорельота до Г-1920. В інший час обидва розсміялися б, якби хтось сказав, що їх страшенно налякає елементарна шкільна задача: за двома кутами і стороною обчислити трикутник… Але тепер було не до сміху. Астронавти обмінялися папірцями.

Вони знали, що відстань од Сонця до зорі Г-1920 була 10,1 парсека. Після п’ятнадцятилітнього польоту «Буревісника» до зорі з субсвітловою швидкістю вона становила 13,883 парсека! Розрахунки збіглися до третього знака після коми… Тепер уже не було сумніву: астронавти летіли до зорі, бачили її попереду і водночас віддалились од неї, причому саме на таку відстань, на яку мали наблизитися, — на дванадцять світлових років.

Корнєв і Март мовчали, приголомшені цим відкриттям. Капітан, болісно наморщивши лоба, вимовив над силу:

— Час… Більше нічого. Тільки час.

— Про що ти? — не зрозумів конструктор.

— Про цю зорю. У неї біг часу протилежний нашому. Тому так і сталося. Вона не попереду, а позаду нас… Півтора десятиліття летіти не туди! — Корнєв обхопив голову руками.

Стефан розгубився. Він дивився на Корнєва переляканими очима.

— Цього не може бути! Ти збожеволів! Хоча стривай. Якщо знак часу змінюється, то, за рівнянням Максвелла, електромагнітні хвилі світла йтимуть не від джерела світла, а до нього. До нього! А ми і на Землі, і тут дивимося назустріч хвилям… Можливо, щось іще? — Він замовк, напружено роздумуючи.

Корнєв знизав плечима, роблено всміхнувся.

— Оце так становище.

— Що ж робити? Гальмувати?

— Не поспішай. Там, де згаяно роки, дні вже нічого не вирішать, — капітан підвівся з крісла. — Порадимося з товаришами.

Анабіозна установка «Засинання-пробудження» (УЗП) була другим після оранжереї дітищем Марини Плашек. На Землі дівчина лише почала вивчати цю справу. З собою вона взяла кілька десятків кроликів для дослідів.

Після того, як на «Буревіснику» було зроблено все конче потрібне, за конструювання анабіозної установки взялися всі і, нарешті, створили її. УЗП могла зовсім легко виключати з життя і повертати до нього людину. В польоті це дуже важливо. Треба було економити життя.

Корнєв не раз пробуджував товаришів, піддавався цьому процесові сам і кожного разу дивувався тому, що відбувалось. Насправді подив мала викликати протилежна операція — засинання: під впливом променів молекулярних генераторів, які уповільнюють теплові коливання молекул і атомів, людське тіло охолоджується так швидко і рівномірно, що вода у тканинах не встигає кристалізуватися, — кожна клітина, нерв і мускул живуть. Але людина перетворюється в брилу склоподібної маси. Це було бридко і страшно.

А коли під час пробудження сизий кусок аморфного льоду стає живою людиною, це здається дивом.

Март стояв біля пульта молекулярних генераторів. Корнєв надів азбестові рукавички, вкотив на площадку вкритий інеєм контейнер з людиною, що вмерзла в лід. Капітан був зосереджений і похмурий.

Корнєв очистив од інею верхню стінку контейнера. Там, у прозорій товщі льоду, застигла людина. Очі її були заплющені. Під білою шкірою виразно виступали мускули. Антон Летьє, або просто Тоні, перший пілот.

Іван поставив контейнер під рефлектор генераторів. Стефан повернув вимикач. Могутні потоки електромагнітної енергії прошили лід і тіло. В якусь невловну мить відновилося теплове дрижання молекул. Тіло Тоні з синього стало блідо-рожевим. Брязнули вимкнуті контактори.

Але Тоні не виявив ніяких ознак життя. Його обм’якле тіло безвільно гойдалося у воді.

— Що з ним? — захвилювався Март.

Корнєв гмукнув, засукав рукави, занурив руки у воду і енергійно полоскотав пілота. Той одразу схопився і сів.

— А, це ти, Іване… Стривай, а чому — ти? Адже ми з Бруно чергуємо після Галинки і Марини?

Розхлюпуючи воду, він вискочив з контейнера, труснув головою, поправив мокре волосся. Потім пильно глянув на Корнєва і Марта.

— Що трапилося, хлопці? — швидко спитав. Замість відповіді Корнєв подав йому рушника.

— Іди одягнися. Зберемося через тридцять хвилин у відсіку управління.

Тіло Марини Плашек просвічувалось крізь мутнуватий шар льоду, ніби у напівтемряві. Зараз вона розплющить променисті сірі очі, збере у важкий вузол попелясте волосся і трохи ніякового всміхнеться. Іван поклав руку на контейнер — холод відчувався крізь азбестові рукавиці.

Жінки на кораблі… Марина, Галя. Обидві чудові, кожна по-своєму. Поряд з ними хотілося бути красивим, розумним, дотепним. Хотілося подобатися їм. Звичайно, за товариськістю, дружбою крилися й інші почуття. Але ніхто не намагався зблизитися. Кожен розумів, що це ускладнить життя на кораблі…

Правда, приховати свої почуття було легше, поки астронавти жили на зорельоті разом, весь час бачили одне одного. А коли почалися піврічні чергування по двоє, «нестійка лірична рівновага», як назвав її Бруно Аскер, могла порушитися, капітан корабля визначив: Марина і Галя чергуватимуть на одній зміні.

…Перший, кого побачила Марина після пробудження, був Корнєв. Вона всміхнулася радісно й здивовано: на щоках з’явилися чарівні ямочки. Потім дівчина помітила Стефана — куточки губів здригнулися, усмішка зникла.

Віджимаючи мокре волосся, Марина зауважила:

— Давно я не бачила вас такими неголеними, хлопчики. Щось трапилося, га?

Корнєв збентежено торкнувся рукою підборіддя і відсмикнув руку, вколовшись об щетину.

— І справді, не поголилися.

…Бруно Аскер навіть у льоду, здавалося, про щось міркував.

— Гладшає фізик. Якщо так піде далі, то його, либонь, більше не пощастить заморозити, — жартував Март.

Корнєв часто запитував себе: якби він, Іван Корнєв, спочатку страшенно нападав на проект зорельота-майстерні, а потім прийшов проситися до складу експедиції — прийняли б його? Нізащо. Поглузували б в обличчя. Він же людина звичайна. Іван це зрозумів давно і не засмучувався даремно. Правда, Корнєв зробив у житті чимало. Але все те не мало підкоряючого блиску таланту: він умів працювати, вмів боротися до останнього за те, що, на його думку, було потрібне і правильне. І тільки…

А от Бруно прийняли. Бруно Аскер! Цим сказано все.

Корнєв усміхнувся, пригадавши ювілей Аскера — тридцятиліття «плідної наукової діяльності». У призначений день біля входу до лабораторії (Аскер тоді працював у галузі ядерного синтезу) зібралися вчені, студенти, цікаві. Бруно вийшов з лабораторії у синьому, забрудненому графітом і маслом