Оповідання - Гаррі Гаррісон

тіло. Інше — бачити голу людину з мотуззям, що врізалося в тіло там, де воно прип’яте до дерев’яного бруса. І бачити, як беруть гострі цвяхи й приставляють їх до м’якої плоті — до його долоні, як спокійно й рівно ходить уперед і назад молоток, неначе ним розмірено працює майстровий. Чути глухий дзенькіт металу, що вшилюється в плоть.

А потім чути зойки.

Мало хто народжений для мучеництва. Отець Марк не належав до них. Уже при перших ударах він закусив губу; з неї потекла кров. Потім його рот широко роззявився, голова відкинулась назад, і жахливі гортанні крики раз по раз вривалися в шепіт невгавного дощу. Вони породжували німий відгук у юрбі присутніх вескерян; хай якого характеру було хвилювання, що від нього роззявлялися їхні роти, тепер воно мордувало їх з надзвичайною силою, й ряди зяючих пащек відбивали смертні муки розіп’ятого священика.

На щастя, він знепритомнів, тільки-но було вбито останнього цвяха. Кров струмувала із свіжих ран, змішувалася з дощем і блідо-рожевими краплями спадала з ніг по тому, як життя залишало його. Майже в той час Гарт, що ридаючи намагався розірвати на собі мотуззя, втратив свідомість, оглушений ударами по голові.

Він опритомнів у себе на складі, коли вже смеркло. Хтось перерізав плетені мотузи, якими його було зв’язано. Знадвору все ще долинав шум дощових крапель.

— Ітин? — запитав Гарт. Це міг бути тільки він.

— Так, — прошепотів у відповідь вескерянин. — Наші все ще ведуть розмову в церкві. Лин помер по тому, як ти вдарив його по голові, а Імон в тяжкому стані. Дехто каже, що тебе теж треба розіп’яти, і я гадаю, що так і буде. Або, може, тебе камінням закидають. Вони знайшли в біблії місце, де написано…

— Я знаю. — Незмірно стомлений, Гарт вів далі: — Око за око. Ви знайдете купу таких речень, треба тільки пошукати. Це дивовижна книга!

Голова Гарта розколювалась від болю.

— Ти повинен тікати, ти можеш добратись до свого корабля так, що тебе ніхто не запримітить. Досить убивств. — У голосі Ітина теж прозвучала стомленість, що опанувала його уперше в житті.

Гарт спробував встати. Він притискав голову до жорсткої дерев’яної стіни, аж поки нудота не припинилась.

— Він помер. — Це звучало як ствердження, а не запитання.

— Так, недавно, інакше я не зміг би піти до тебе.

— І, звичайно, похований, бо їм не спало б на думку взятися тепер за мене.

— І похований! — У голосі вескерянина вчувалося щось схоже на хвилювання, відгомін інтонацій померлого священика. — Він похований і воскресне на небесах. Так написано, отже, так і буде. Отець Марк буде дуже щасливий, що все так сталось. — Ітин видав звук, який нагадував людське схлипування.

Гарт важко побрів до дверей, раз по раз схиляючись на стіну, щоб не впасти.

— Ми правильно вчинили, чи не так? — спитав Ітин. Відповіді не було. — Він воскресне, Гарте, хіба він не воскресне?

Гарт уже стояв біля дверей, і у відблисках вогнів з яскраво освітленої церкви можна було розгледіти його подряпані скривавлені руки, що вчепилися в одвірок. Зовсім поряд з темряви випірнуло обличчя Ітина, і Гарт відчув, як ніжні руки з численними пальцями й гострими пазурами вчепились за його одежу.

— Він воскресне, адже так, Гарте?

— Ні, — промовив Гарт, — він лишиться там, де ви його загребли. Нічого не станеться, тому що він мертвий і лишиться мертвим.

Дощ струмував по хутру Ітина, а рот його був так роззявлений, що, здавалося, він кричить у ніч. Лише з великим зусиллям він зміг знову заговорити, вдавлюючи чужі йому думки в чужі слова.

— Виходить, нам нема спасіння? Ми не станемо безгрішні?

— Ви були безгрішні, — відповів Гарт, і в голосі його почулось чи то ридання, чи то сміх. — Неймовірно жахлива, брудна історія. Ви були безгрішні. А тепер ви…

— Убивці, — докінчив Ітин. Вода струмувала по його схиленій голові й спадала кудись у темряву.

Переклав з російської Леонід Василенко.

Кришталеві небеса (збірник). 1969. С. 27–53

Війна з роботами

Лише підлога у вагоні, який мчав монорельсом, трохи тремтіла. А що вагон не мав вікон і не було видно стін тунелю, руху зовсім не відчувалось. Пасажири в старанно випрасуваних мундирах, на яких сяяли гудзики й ордени, погойдувались у кріслах, поглинуті роздумами й неголосними роз мовами. Тисячі футів твердої гірської породи над їхніми головами захищали їх від війни. Зі швидкістю сто п’ятдесят миль на годину вагон віз генерала Піра з його штабом до бойового командного пункту.

Коли завищала застережна сирена, машиніст щосили натиснув на гальма і дав задній хід. Проте було надто пізно. На повній швидкості металева капсула врізалася в барикаду з каміння й багнюки, що перегородила тунель. Броньована обшивка пом’ялася і зіжмакалась, поки вагон остаточно зупинився. Світло згасло; в цілковитій тиші, що запала після пронизливого скреготу, чувся лише слабкий стогін.

Генерал Пір вибрався з крісла, потрусив головою, щоб у ній прояснилось, і дістав ліхтарика. Промінь ковзнув по вагону, запаливши лелітками порошинки, що кружеляли в повітрі, й вихопив з темряви бліді злякані обличчя штабістів.

— Прошу усний рапорт про втрати, — наказав генерал своєму ад’ютантові якнайгрубіше, щоб приховати тремтіння в голосі. Важко бути генералом у дев’ятнадцять років. Пір зробив над собою зусилля, щоб незворушно почекати, поки металевий робот-ад’ютант повільно рухався проходом.

Надійно закріплені крісла вселяли надію на незначні втрати. Поза останнім рядом крісел лежало каміння, що залетіло крізь розтрощений передок вагона. Машиніст, безперечно, загинув, і це було на краще. Адже позбавляло клопотів з військовим трибуналом.

— Один загинув, один пропав безвісти, одного поранено, наявна жива сила — сімнадцять чоловік. — Робот-ад’ютант відсалютував і застиг — увесь увага, — чекаючи нових наказів. Генерал Пір нервово покусав губи.

Пропав безвісти — машиніст. І, напевно, був