Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Він майже дитина. Йому лише шістнадцять років…

— Ви розмовляли з ним? — різко урвав мене Боннард.

— Не розмовляв… але…

— То раджу вам із цього почати. Щиро раджу. Ви тільки марнуєте свій і мій час. Всього найкращого!

Професор сів у крісло. Однак я не відступався.

— Даруйте, сеньйоре професоре, але зараз мене не цікавлять ні заповіт Хосе Браго, ані сама спадщина.

— А що ж?

— Чи можу я говорити відверто?

Боннард стенув плечима.

— Це вже ваша справа.

— Бачите, сеньйоре професоре, для спільної користі годилося б з'ясувати деякі питання…

— Ви хочете зі мною сторгуватися?

— Аж ніяк. Я маю на увазі не мою клієнтку, а самого себе. Від того, як розв'яжуться ці питання, залежить, чи поведу я справу далі. Я не люблю вести справ, що пахнуть криміналом, — скінчив я повільно, уважно дивлячись на Боннарда.

Мені здалося, що по Боннардовому обличчю майнула тінь.

— Що ви маєте на гадці? — запитав він різко, підвищивши голос.

— Є підозра, що Хосе Браго помер не своєю смертю…

Я був готовий до гострої відповіді і навіть пошкодував, що зайшов так далеко, але, на. мій подив, Боннард тільки спитав:

— А що ви розумієте під словами «помер не своєю смертю»?

— Смертю, до якої спричинилися зовнішні причини… Певна зовнішня дія… — почав я, повільно цідячи слова, але Боннард не дав мені закінчити.

— Отже, ви хочете звинуватити нас у вбивстві?

— Цього я не сказав. Мене тільки цікавить авторитетне підтвердження, чи методи лікування, скажімо, деякі з них, не могли прискорити смерті Браго?

— Як вам відомо, Браго помер від злоякісної пухлини в мозку. Що ж до методів лікування — ми не можемо ні в чому собі дорікнути. Ми зробили все, що було в наших силах, аби ©рятувати його. В матеріалах, які стосуються спадщини, є повна документація процесу лікування. Зверніться до суду з проханням допустити вас до неї.

— Моя клієнтка має підозри, і, за її словами, небезпідставні, що над Браго експериментували.

— Он як — шантаж? Не сподівався цього від вас, сеньйоре адвокате!

— Ні. Я хотів лише почути з ваших уст відповідь на моє запитання. Це не шантаж, а радше вияв довіри.

— А чи могли ви чекати від мене чогось іншого, крім заперечення? І чи можете ви на цій підставі зробити якісь висновки? Що ж до шантажу — то в мене доволі чисте сумління, аби просити вас піти з мого кабінету.

— Стривайте, сеньйоре професоре!

Проте Боннард уже натиснув кнопку край письмового столу.

На порозі з'явилася та сама дівчина в білому халаті.

— Проведіть, будь ласка, цього сеньйора до виходу і… спустіть зі сходів, — докінчив він з уїдливою чемністю.

Певна річ, дівчина не мала наміру виконати наказ свого шефа буквально, проте я полегшено зітхнув тільки тоді, коли сів за кермо. Я палю рідко, але цього разу заходився нервово шукати цигарок. Я був злий на себе і Долорес де Ліма. Відчуття приниження поглиблювала свідомість того, що Бон-нард справді міг узяти мене за шантажиста.

Невже професор так зрозумів мої слова про можливість експериментів? У цьому я не був певний. Проте чи змінювало це хоч трохи ситуацію? Ні, таки, мабуть, доведеться покинути справу про спадщину Браго!

З другого боку, я так розсердився на Боннарда, що був би радий знайти факти й докази, які б свідчили проти нього. Сеньйора де Ліма, звичайно, висмоктала з пальця звинувачення в убивстві, але в такій науково-дослідній установі, як інститут Бурта, випробування нових лікувальних методів, особливо тоді, коли там ще було лікарняно-санаторне відділення, стояло на порядку денному. А такі випробування дуже просто кваліфікувати як експерименти.

Я запалив цигарку і натиснув на стартер.

Тут я усвідомив собі, що, власне, конкретної відповіді на своє запитання так і не дістав. Професор Боннард не заперечив, що методи лікування Браго могли мати характер експериментів, а тільки сказав, щоб я не чекав від нього чогось іншого, крім заперечення. І підкреслив: у нього чисте сумління. Можливо, він просто помилився на слові. А коли за цим криється щось глибше? Якщо так — вони, певно, й справді ставили експерименти на Браго. Зрештою, це могло робитися для його порятунку і за його згодою. Але тоді вже є підстава піддати сумніву правосильність заповіту.

І все-таки я знав: для атаки на Боннарда я ще слабо озброєний. Надіятись тільки на результати ексгумації наївно — я був переконаний, що експертиза не дасть майже нічого конкретного. Отже, передусім мені слід поговорити з' людиною, яка інформувала сеньйору де Ліма, переглянути документацію хвороби Браго, а також ширше, ознайомитися з діяльністю інституту Бурта й методами лікування, що в ньому застосовуються. Найліпше б знайти якогось відомого фахівця, не дуже прихильного до Боннарда, і проконсультуватися в нього… У Боннарда безперечно є вороги.

А Маріо Браго? Чому професор так наполягав, аби я поговорив із хлопцем? Хоч би що за цим крилося, ближче знайомство з сином сеньйори де Ліма, либонь, не зашкодить. Мені здавалося, що з усіх завдань саме це — найпростіше.

Виїхавши на шосе, я довів швидкість до ста двадцяти кілометрів. Я вже зовсім заспокоївся.

Сеньйори Долорес не було вдома. Двері відчинив сам господар — дебелий, кремезний чоловік із сивими скронями й банькатими очима, що підсліпувато дивилися крізь скельця окулярів.

— Ми й не сподівалися, що ви сьогодні прийдете. Дружині сказали, що ви поїхали… Прошу. Дуже прошу. Заходьте. Це добре, що ви прийшли, — він не приховував задоволення, проводжаючи мене до кабінету.

— Я був у Пунто-де-Віста.

— Чудово! — зрадів господар. — Ми не могли вас дочекатися!

— Є