Поріг безсмертя - Кшиштоф Борунь

— Ви неправильно мене зрозуміли. — Адже мушу щось вирішити. Я вже казав вам, що не лежить у мене серце до цієї справи. Проте навіть коли б я особисто наважився пред'явити звинувачення, то, гадаю — все одно слід би перше поговорити з Боннардом. Хоч би заради того, щоб переконатися, чи можна якось уникнути скандалу.

— Не сподівайтеся, що ця розмова вам багато дасть. Боннард людина важка…

— Скажу відверто: я намагаюся знайти для себе самого підстави, які дозволять мені… відмовитися від цієї справи.

— Спробуйте, — трохи лагідніше промовив священик.

— Як найближче проїхати до інституту?

— Я вам покажу.

Обійшовши будиночок, ми зупинилися біля низького цвинтарного муру. Звідсіля було видно схил пагорба і відкривався краєвид на долину.

— Доїдете до шосе. На четвертому кілометрі на північ звернете ліворуч. Он там! Бачите отой довгий білий будинок? — він показав на ясну цяту в долині під горою.

— Бачу.

— Ото й є інститут Бурта.

— Дякую. Як не втраплю, у когось спитаю.

— Не раджу… Вам можуть сказати неправду.

— Чому?

— Бачте… — священик ніби трохи збентежився. — Інститут не зажив у. нас надто доброї слави, тобто… поміж тутешніх селян. Особливо останнім часом…

— Не розумію.

— Хай це видасться вам смішним, але всі тут — люди бідні, обмежені. Здебільшого неписьменні. Тож останнім часом почали ширитися чутки, ніби в інституті… нечиста сила. Я пробував удаватися до розуму цих людей, але надаремне. Можливо, плітки розпускаються з певною метою… Хіба я знаю?

— І тому селяни можуть ввести мене з оману?

— Найкращий спосіб на дідька — це його ошукати, — осміхнувся Альберді.

— Я, здається, не схожий…

Священик оглянув мене з голови до ніг.

— Хто знає… Хто знає… — засміявся знову.

Ми пішли садом до хвіртки. Альберді якось ніби зів'яв. Я пробував ще заговорити до нього, але він відповідав лаконічно. Лише коли я попрощався й почав спускатися сходами, він гукнув мені навздогін:

— А Долорес скажіть, щоб приїздила! Я не дорікатиму їй. Нехай приїздять утрьох. Адже після смерті Хосе обставини змінилися… Хай приїздять… Неодмінно!

Він довго стояв коло хвіртки. Ще із шосе я бачив його темну постать на тлі білого муру.

Інститут нейрокібернетики імені Самуеля Бурта являв собою будівлю незвичної форми, що здалеку скидалася на видовжене тіло якогось мезозойського ящера. Збудовано його років двадцять тому з бетону, скла й алюмінію. В туристських путівниках він зазначений як найвидатніша архітектурна пам'ятка нашої країни. Спершу тут містився невеликий розкішний санаторій, модний свого часу навіть за кордоном. Споруджено його із комерційною метою за значною участю однієї фармацевтичної фірми, головне управління якої перебувало за тисячі миль на північ од наших кордонів. Проте за часів лівого уряду президента Дартеса санаторій було націоналізовано, а невдовзі по цьому сенсаційні експерименти над нейродином і науковий авторитет Самуеля Бурта сприяли тому, що над ним узяв шефство інститут нейрокібернетики.

Відтоді установа почала поступово перетворюватися з лікувальної на науково-дослідну; а останніми роками, після ґрунтовної перебудови споруди, прийом пацієнтів було припинено зовсім. Ці зміни відбулися вже після смерті Бурта, коли директором інституту призначено професора Боннарда, одного з найвидатніших біокібернетиків, ученого з світовим ім'ям, і були пов'язані з розширенням досліджень, фінансованих, напевне, військовими властями.

Не знаю, чи останнє відповідало правді, бо перші мої враження од відвідин інституту, здавалось, заперечували це.

Під'їхавши вузькою бетонованою доріжкою до інституту, я подумав, що він не працює. Довкола панувала тиша; не було жодної автомашини, а біля входу — вахтера. Зручні широкі східці вели до зачинених скляних дверей. За прозорою стіною виднівся просторий хол, двері двох ліфтів і сходи, що вели нагору, — на другий поверх, і вниз — у підвал.

У холі теж нікого не було. Я натиснув на кнопку дзвінка і чекав, побоюючись, що мені доведеться повернутися ні з чим. Одначе за хвилину почувся приглушений шум, і двері розчинилися.

Я зайшов у хол, і двері самі зачинилися за мною. Тої самої миті з правого коридора з'явилася молода висока дівчина в білому халаті і спитала, чого я хочу. Я сказав, що мені треба бачити професора Боннарда. Дівчина, певно, подумала, що я вчений, бо стала допитуватись, хто направив мене в інститут. Я відрекомендувався і сказав, що мене цікавить справа Браго. Вона попрохала зачекати і по телефону повідомила про мене професорові. Не знаю, чи вчений був і справді заклопотаний, чи не хотів зустрічатися з адвокатом сеньйори де Ліма, але спершу він намагався переадресувати мене до адміністратора. І тільки після довгих домагань Боннард погодився мене прийняти.

Боннардів кабінет був на другому поверсі. Дівчина провела мене до невеликої приймальні й пішла. Крізь прочинені двері я побачив широкий захаращений паперами письмовий стіл і схилену над ним голову Боннарда. Я знав його по телевізійній дискусії вчених — у ній як філолог брала участь і Катерина. Вже тоді Боннард не дуже мені сподобався. Високий, сутулуватий, з худим нервовим обличчям і лисим черепом, вкритим численними шрамами, він скоріше скидався на відставного генерала, аніж на видатного вченого. Мені казали, що на вдачу він недоступний та дошкульний.

Боннард повівся зі мною сухо й офіційно. Щоправда, він устав з-за столу мені назустріч, однак явно намагався обмежити рамки розмови:

— Я казав, що не займаюся цією справою, — майже сердито почав він. — Зверніться до адміністратора й нотаріуса. Я вважаю безпідставними будь-які претензії сеньйори де Ліма і не бачу потреби в переговорах з цього приводу.

— Проте живий син небіжчика, і він…

— А ви хіба довірена особа Маріо Браго?

— Я адвокат сеньйори де Ліма. Її син неповнолітній, отже…

— А ви знаєте думку цього хлопця? Ви говорили з ним?