Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
— Я ж вам сказав — провідую своїх родичів. А коли Андраник вам набрехав.
— Чому набрехав? — Я вирішив скористатись і цим випадковим шансом. — Може, він про все чесно розповів?
— Ви його арештували?
— Поки що ні.
— Якщо він вам усе розповів, то що ви хочете від мене?
— Хочу з’ясувати роль, яку ви грали в цій справі.
— Яку роль? Я, слава богу, не злодій і не шахрай. Він продавав золото, я купував у нього і працював… Оце і все…
— І багато ви купували?
— Не пам’ятаю.
— І не цікавилися, звідки воно в нього?
— А мені яке діло? Десь діставав. Я не питав, а він не розповідав. Що ж, мені відповідати за нього? Живу чесно, чесно труджуся, виготовляю красиві речі…
— Щоб полегшити справу, — я витяг з теки чистий аркуш паперу і ручку, — напишіть докладно, коли й де ви познайомилися з Андраником, скільки разів купували у нього золото…
— А що далі?.. — Він узяв ручку.
— А далі доведеться зайти до Управління міліції й офіційно оформити ваші зізнання протоколом.
— Тут чи в Єревані?
— Тут.
— Мене затримають?
— Багато залежить від вас. Напишіть усю правду,
— Гаразд, — приречено мовив він і почав писати. Коли він дописав останній рядок, я добув із теки фотокартку дівчини і простяг йому:
— Впізнаєте цю дівчину? Шаліко глянув на фото.
— Ні, я її не знаю.
— Ви з нею знайомі. Спробуйте згадати.
— Ні, я її не знаю. — Він узяв фото і почав розглядати його уважніше. — Щось знайоме, а от згадати не можу,
— Може, ви були з нею на квартирі Степана Івановича років з десять тому? Тоді, коли він з дружиною поїхав у Цахкадзор?
— Точно! Згадав! Ну звичайно, вона!
У голосі Шаліко не було і тіні занепокоєння, він навіть усміхнувся… Мабуть, спогад був приємний.
— А куди ви її провели потім, після зустрічі?
Шаліко стенув плечима. Це мало значити, що він не пам’ятає цього.
— Часом не в підвал?
— У який ще підвал? — здивувався він.
— У підвал Степана Івановича. Шаліко засміявся.
— Навіщо? Хіба у всій квартирі нам не вистачало місця?
— Значить, ви не заперечуєте, що залишалися з нею наодинці у квартирі вашого родича?
— Звичайно, не заперечую.
— Ви знали, що вона живе не в Єревані?
— Як не в Єревані? А де ж тоді?
— Вам краще знати.
— Слово честі, уявлення не маю.
— Як ви з нею познайомилися?
— Нас познайомив Андраник. Я пробув з нею два дні, А хто вона і де живе, відверто кажучи, мене не цікавило, Я неодружений, розумієте? — Він замислився, потім проводив далі: — Коли не помиляюся, було це так: мої родичі поїхали відпочивати. Ключа віддали мені. В їхньому домі з цією дівчиною я прожив два дні. Потім мені треба було на день з’їздити додому в одній важливій справі. На вокзалі мене проводжали Андраник і ця дівчина.
— Вони не казали, куди збиралися піти після цього?
— Не пам’ятаю… А втім, згадав! Андраник попросив у мене ключі від квартири. Розумієте, він був одружений, а дівчина фактично належала йому.
— Виходить, він пригощав нею вас, ніби склянкою горілки?
— Ну, це вже занадто, — скипів Шаліко. — Хоча, — трохи подумавши, сказав він, — якоюсь мірою виходило так.
— Ви знали, де Степан Іванович ховає ключ від підвалу?
— Звичайно, чом би й не знати? — Шаліко здивовано зиркнув на мене. — Ключа ніхто не ховав, він завжди висів на кухні.
— А Андраник? Він знав, що є підвал?
— Ні, не знав. — Шаліко потер пальцями скроні, намагаючись щось пригадати, — Ні, не знав… Ми якось спустилися туди по дрова, шашлик думали зробити…
— Все, що ви зараз мені розповіли, надзвичайно цікаво, — сказав я. — Тепер попрошу додати це до свого пояснення.
— А навіщо?
— Довідаєтеся згодом, А тепер пишіть.
— Так і писати?
— Пишіть: на поставлене мені запитання відповідаю… — продиктував я. — А далі так, як ви мені розповідали.
Наступного дня я зателефонував з міського Управління внутрішніх справ у Єреван і попросив затримати Андраника, який підозрювався тепер уже в двох злочинах — у вбивстві і в торгівлі золотом.
Свідчення Шаліко викрили Андраника — він зізнався в тому, що займався скуповуванням і перепродуванням золота, однак свою причетність до вбивства вперто заперечував. На свідченнях Шаліко я виснував свою версію вбивства, яку і виклав підозрюваному. Спокійно вислухавши мене, Андраник відповів:
— Все правильно, крім одного, — я не вбивав її.
— А куди ви пішли після того, як провели на поїзд товариша?
— Повернувся на квартиру його родича.
— А що було потім?
— Потім? — перепитав він. — Потім ми розійшлися: вона в своїх справах, я — в своїх.
— Куди ж вона могла піти?
— Важко сказати. Може, до своєї подруги.
— А ви знали її подруг?
— Ні, не знав.
— І не дивно. Бо того дня, десять років тому, вона вже нікуди не виходила. Тоді ви бачили її живою востаннє.
— Десять років тому? — перепитав мене Андраник. — Та що ви! Я зустрів її недавно, десь із рік, може, тому. Запрошував зайти до мене або піти кудись. Але вона відмовилася. Сказала, що заміжня і з колишнім життям покінчила. Я, звичайно, не повірив. Аж до самого дому все умовляв її, та марно.
— Назвіть нам її адресу, — попрохав я.
— Адреси не знаю. Пам’ятаю тільки будинок на вулиці Комітаса.
— І ви можете його показати?
— А чого ж ні!
…Лейтенантові Сагакяну потрібно було лише годину, щоб я знову опинився в безглуздому становищі. Андраник сказав правду: Лусік була жива, жила разом з чоловіком, Сагакян навіть мав честь розмовляти з нею.
— Ти певен, що це та сама Лусік? — запитав я його.
— Вона, власною персоною.
— А чому ж вона не повідомила про себе своїх батьків?
— Тут така річ: її чоловік нічого не знає про минуле своєї дружини, через те вона й не хотіла їх зводити. “Батьки погано до мене ставилися, — сказала вона. — Навіть раді, що збулися мене… А чоловікові сказала, що я сирота”. З чоловіком вона познайомилася на трикотажній фабриці, — вів далі Сагакян, — а до одруження жила в гуртожитку.
Я був приголомшений. Версія, яку я так ретельно розробив, розвіялася, ніби вранішній туман під подувом вітру. Невже доведеться все починати наново?
— Казав же я тобі — облиш цю безнадійну справу, — долинув до мене голос Сагакяна, — даремно тільки час гайнуємо.
— Чому даремно? — заперечив я. — Виявлено інший
