Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян
— Але ж ми не з тим прийшли, — спробував я заспокоїти його. — Бачте, ми й протокол не ведемо.
— Той, з ОБХСС, теж казав: “Підпишіть, і більше нічого не треба”. Тепер я вже зуби проїв на цьому, шановні! Ви що, надумали мої нерви випробувати? Нічого я вам не скажу і не підпишу… ніяких паперів…
— Навіть коли мова про вбивство? Зрозумійте, не через двадцять грамів кебабу!
— Про вбивство? Яке вбивство?!
Я розповів йому про обставини, що примусили нас узятися за розслідування.
— Так-так, — уважно вислухавши, мовив він. — Чому я? ви одразу не сказали про це?
— Ви щось знаєте?
— Ні, але вам не довелося б витрачати на мене стільки часу.
Загалом, цей візит не додав до того, що я знав, нічого нового. А знав я поки що дуже мало.
Наступного дня після роботи я вирішив побувати на Норкському житловому масиві, цього разу в пенсіонерів.
Смеркало, коли я підійшов до будинку, в якому мешкали пенсіонери. Двері відчинила гарненька голубоока дівчина років вісімнадцяти.
— Вам кого? — запитала вона.
— Господаря квартири.
— Сурику, це до тебе, — гукнула вона. З квартири долинав веселий галас.
— Сурику! — знову покликала дівчина і звернулася до мене: — А ви заходьте.
Біля дівчини виріс юнак.
— Мені треба поговорити з вашим дідом, Сурику, — мовив я.
— Його немає вдома. А ви заходьте, будь ласка. Дідусь з бабусею пішли, але незабаром повернуться.
— Далеко пішли?
— В гості.
— Тоді я іншим разом, — сказав я і взявся за ручку дверей, та Сурик з дівчиною затримали мене:
— Не йдіть! Дідусь скоро повернеться. Він сердитиметься, коли дізнається, що я не втримав гостя.
— Прошу, заходьте, — запросила дівчина.
Я зайшов. У кімнаті за столом сиділа молодь. Побачивши мене, всі замовкли. Та вже за якусь хвилю знову весело загомоніли. Хрипкувато виспівував свої знамениті блюзи Луї Армстронг.
— Фреде, це дідусів знайомий, посунься. Елю, розваж гостя, — розпорядився Сурик, посадивши мене поруч з дівчиною, а сам подався на кухню.
Голубоока Еля поставила переді мною келишок. Фред обережно взяв пляшку і налив горілки. Коли пісня скінчилася, Фред підвівся:
— Вип’ємо! — звернувся він до мене. — Спочатку випийте горілки, а потім — що захочете.
— Дякую, я не п’ю, — відповів я. — А от щось з’їсти не відмовився б.
— Так не можна. Треба випити.
Фред мав приємні риси обличчя, атлетичну статуру, розумні, добрі очі.
— Не можу, — відмовився я.
— Який же з вас мужчина? — гукнув хтось, видно, вже вахмелілий.
Я подивився на келишок. Пити й справді не хотілося, від горілки в мене завжди боліла голова.
— Ви що, однокурсники? — запитав я Фреда.
— Ні. Я, наприклад, працюю на фабриці. Не пройшов по конкурсу в інституті.
— А інші?
— Вони — студенти. З нашого класу тільки ми з Вовою не потрапили до інституту. — Він кивнув до високого юнака, що стояв біля вікна і час од часу підносив до обличчя букетик фіалок. Вигляд у нього був замріяний.
Посидівши ще трохи, я вирішив не чекати господаря квартири (та і яка розмова могла вийти в такий час!) і непомітно покинув компанію.
Вночі мені приснився жахливий сон. Хлопець і дівчина, ті, що сиділи навпроти, озброївшись величезними ножами, поволі підступали до мене, примовляючи: “Ми самі, самі, свідків тут немає”. Я поривався втекти від них, та мої ноги ніби приросли до землі.
Потім вони зникли, і з’явилися очі Елі, сині-сині! “У лісі похований під деревом”, — чув я її голос. Переді мною постали Лорійські ліси, де минуло моє дитинство. Зелене поле, вдалині — ліс. Я був сам посеред поля, довкола густо цвіли сині фіалки. “Зірву по дорозі назад”, — мовив я собі і вирушив у ліс. І прокинувся. Чудесні фіалки все ще стояли перед очима. Я навіть пошкодував, що не зірвав їх. Швидко склепив повіки, сподіваючись, що сон повернеться, та хоча й заснув, фіалок більше не бачив.
Перш ніж вирушити на Норкський масив удруге, я вирішив навідатися до комірника. Сагакян пішов зі мною.
Прийняли нас привітно, й одразу ж запанувала атмосфера довіри. Обидві дочки господаря вчилися в університеті, син — у медичному інституті.
— Ви — щаслива людина, всім дітям зуміли дати вищу освіту!
— Вони самі вступили, не подумайте чогось там, — заговорила їхня мати. — На п’ятірки склали вступні екзамени…
Вибачившись, я вийшов з господарем в іншу кімнату. Почувши про мету мого візиту, він лише здивовано стенув плечима. Нічого конкретного розповісти він не міг. Я вже не мав сумніву, що від подружжя пенсіонерів теж нічого не дізнаюсь, і просто поцікавився, до кого з сусідів частіше навідувалися люди і чи довго вони гостювали.
— У кого їх не буває, гостей? — відповів господар. — У всіх хтось гостював…
— А траплялося таке, що гості лишались, а господарі виїздили?
— У мене — ні.
— А в сусідів?
— Не можу пригадати, — комірник засміявся. — Якби тоді знав, що ви зацікавитеся, спробував би запам’ятати. Скільки років минуло!.. Навряд вам пощастить розплутати цей клубок.
— Все-таки сподіватимемось, — мовив я і розпрощався з господарями.
Цього разу старий виявився вдома. Втім, важко було назвати його старим — кремезний, бадьорий, міцний, що той дуб. Довідавшись, хто я, підвівся, відчинив шафку, дістав звідти пляшку і запросив до столу.
— Сідай, синку. Це ти заходив учора?
— Так, мене майже силоміць затягли до вас, я не сказав, хто такий, щоб не псувати молодим настрою. Та вони й не питали… Гостинний у вас онук.
— У мене вдався. Ану, синку, хильнемо по келишку, Я пояснив мету своїх відвідин.
— З мого підвалу? — здивувався Степан Іванович. — Він же весь час був замкнений! Може, труп давній або експерти щось наплутали?
— Ні, в таких випадках помилок не буває. На те й експертиза.
— Знаю, знаю, синку, сам був колись чекістом. У двадцятих роках воював з бандами.
— Значить, зрозумієте мене.
— А чого ж, зрозумію, тільки от допомогти не зможу.
— Степане Івановичу, кажуть, у вас часто гості бували?
— І тепер бувають, мої двері для всіх відчинені.
— Ні, я маю на увазі тих, які гостювали за вашої відсутності.
— Траплялось і таке.
— Хто це був? Чи не могли б ви згадати?
— Наїздило чимало… З Тбілісі родич і тепер навідується двічі-тричі на рік, братові онуки з
