Фаршрутка - Іван Семесюк

Томас з деяким острахом всівся навпроти Гриш, закурив накручену в газетний папірець махорку і подивився на Гришу з книжкою.

— Це правда? Ви можете мені пояснити, що відбувається? Васильович, тоїсть Петрович не пиздить? — спитав павіан.

— Не пиздить. Арлекін Петрович тут головний і від нього значною мірою залежить наше життя. З цієї миті твоє теж, — холодно повідомив Гриша з книжкою.

— А у чому полягає небезпека? Ніяк не збагну, шановні! Хто ви такі й звідки знаєте Арлекіна Петровича, якщо ми з ним зайшли пізніше, уже після вас?

Гриші переглянулися, і той, що й досі виїдав печиво з пакета, схвально кивнув. Тоді перший Гриша захлопнув книжку, на якій Томас устиг помітити напис Бхаґавата-Пурана, сховав її за пояс під вишиванку, немов студентський конспект, і пред’явив мавпунові розгорнуте посвідчення з кишені. В ньому значилося наступне — старший кнехт СБУ Гриша №1.

— Кнехт? — перепитав Томас Якович. — Як це так, кнехт СБУ?

— Вважай, що це старший пацан фаршрутки. Слухай сюди, хлопче, так чи інакше, але тобі дуже поталанило, і хтось або щось привело тебе прямо на автобусну зупинку. Твоє місце тут, серед нас, яка б не була цьому причина і якими б не були наслідки. Розумієш мене? Тут Арлекіну Петровичу видніше.

Томас блимнув очима і почав всотувати інформацію, немов губка, аби згодом ретельно її проаналізувати.

— Скоро, зовсім скоро, — спокійно продовжив Гриша, — ми почнемо зупинятися на інших зупинках і підбирати різних людей. Але ти, мавпо, маєш усвідомити, що у цю фаршрутку можна лише зайти. Вийти ж з неї можна тільки на кінцевій зупинці, або посцяти, якщо припече.

— О, це мене цілком влаштує, — відгукнувся павіан, — бо мені якраз на Київ і треба!

— На Київ? — Гриші знову переглянулися між собою і водночас промовили: — Ти бачив напис на лобовому склі?

— Бачив, авжеж! — сказав мавпун. — Там написано «Київ», тому я сюди й вліз. Зауважте, не безкоштовно!

— Та це який-то пиздець, — промовив Гриша з пакетом і закинув у свою зубасту хліборізку ще одне хрумке печиво.

— Автобус слідує за маршрутом «Київ — Нахуй», проїздом через Яготин — ось що написано на склі, хлопче. Можеш взяти на ознайомлення фаршрутного листа у пана Переїбихаудегена, там усе це розписано.

— Мені не треба нахуй! — ледь не підскочив з сидіння павіан. — Як мені звідси вийти? Коли зелена зупинка? Я пісяти хочу!

— Ніяк не вийти! — знову в унісон відповіли Гриші своїми глибокими тенорами. — Ти, як видно, геть не розумієш, що відбувається?

— То поясніть! — попросив Томас і закурив чергову самокрутку, від чого обох Гриш затягнуло тютюновим димом.

— Ти їхав у тому поїзді, що в нього вночі лупанула блискавка, так? Було таке?

— Їхав, а звідки ви знаєте? Я нікому, крім Арлекіна Петровича, про це не розповідав! — нашорошився павіан і про всяк випадок обережно озирнувся довкола. Гриші знову ж таки переглянулися.

— Ти уважно прочитав, що було написано у моєму посвідченні? — перепитав Гриша №1. — Чи пан павіан геть неписемний? Може, у цьому справа?

— Не ображайте мене своєю антигуманістичною зневагою, шановні! Я мавпа, це так, але не остання у цьому світі. Дечому я навчився, а прочитав, може, й більше за деяких старших пацанів. Просто я трохи розгубився, це ж абсолютно новий досвід. Оце загадкове вбивство, воно, знаєте, подіяло на мою психічну рівновагу. Я злякався, тому й зосередився на питаннях чисто ситуативного характеру.

— Це зрозуміло, — кивнули Гриші, а №2 продовжив пояснювати, не забуваючи час від часу жувати хрумке печиво.

— Служба безпеки України — ось що, як відомо, означає абревіатура СБУ. Ми — кнехти з відділу метафізичного спротиву, а Арлекін Петрович — старший над нами. Він ярл нашої робочої групи і один з конунгів СБУ.

— Ви що, сектанти? Які ще конунги? — з недовірою перепитав Томас.

— Оно сидить сектант, — похмуро кивнув Гриша №1 на протестантського пастора. — А ми — державна спецура.

Лисий штунда у дивному чорному костюмі, що сидів біля вікна з іншого боку, усе чув, але ніяк не відреагував на нечемність, хоча було помітно, як ворухнулося його вухо, направлене у Томасів бік.

— А хто це? — тихо поцікавився павіан у кнехтів. Йому дісно було цікаво, бо все це вже почало нагадувати рідний до болю цирк, з котрого він буквально щойно втік. «Яка-то смертельна клоунада!» — подумав Томас і знову скоса поглянув на штунду.

— Це Кривавий Пастор, згодом узнаєш його поближче. Мущина, між іншим, цілком серйозний, крім того, дійсно велике столичне цабе, як раніше казали. Ми підібрали його ще в Києві, а зараз там уже мало початися.

— Що початися? Хтось мені нарешті пояснить?

— Скоро сам побачиш, — сухо відповів на це №2.

Від цих слів Томаса Яковича трохи смикнуло, бо перед його очима яскраво спалахнув свіжий епізод з убивством шофера і останні сказані перед тим слова Арлекіна Петровича, тоді ще Відукінда Васильовича: «Думаю, що ти зараз, Томасе Яковичу, охуїєш до глибини своєї мавпунської душі!»

— А нащо було вбивати шофера? Чим він завинив перед цим вашим СБУ? Він навіть шансону не слухав!

— Чим завинив шофер? Хм-м-м. Ну, по-перше, хлопче, це був не зовсім шофер. Ми давно випасали цього інфільтрованого гереушника, а сьогодні вночі підозри остаточно підтвердилися. Це був московитський диверсант. Рік, а може, й більше, ми не могли його вирахувати. У них давно усе було готове до цього дня, і ось сьогодні почалося. Насправді шофер взагалі не був людською істотою. Це сколківський андроїд, остання московитська розробка, на диво якісна, між іншим. Тому ми й не могли так довго його вичислити. Зазвичай вони легко розколюються, але цей не палився абсолютно, а вигляд мав звичайного фастівського плужари. Сьогодні ж ми випадково почули, як він тихенько, у півголоса, кілька разів промовив: «Вот тєбє, бабушка, і Юрьєв день!» — коли заправляв фаршрутку солярою на автобазі. Тут-таки усе прояснилося, і Арлекін Петрович видав оперативний наказ на ліквідацію цього ворожого пристрою. Ми з Гришою його тихо пильнували, а Арлекін Петрович