Фаршрутка - Іван Семесюк
Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соковиту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки, а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули би наступну маячню.
«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покроково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ, курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не пригадаю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене, а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було, але що саме? Що було до поїзда?
Ось я втік з циркової клітки на волю, ось скрутив голову пітону, потім потягнув барсетку з документами, тоді насрав у кабіні циркової вантажівки. Що було далі? Далі позичив у нічному ларьку грошей, здер штані з якогось волоцюги, щоби не світити хвостом, і подався на вокзал, де вскочив у вагон. Потім стирчав у тамбурі, аж поки не заснув і не був майже схоплений зненацькими мусорами. І ось я тут, біжу по кукурудзі, ось штані, ось барсетка, а кульок з буряками лишився у вагоні. Це і все; але ж я дупою відчуваю, що десь причаївся новий досвід, але який? Курва, та хуй на нього, потім поміркую. Зараз важливіше вийти на дорогу, а там побачу. О, а де мої «Прилуки»? А, осьо вони, фух-х-х, треба стати покурити».
Павіан різко обірвав свій скажений галоп, вийняв з кишені крадених трєніків пожмакану пачку міцних «Прилук», намацав сируваті сірники, насилу видобув з них вогонь і закурив. Він стояв у кукурудзі й продовжував ганяти по макітрі думку, бо саме таким чином мислять мавпи — хаотичними рефлексіями і підозрами.
«От я, обична ж мавпа, — думав він під сигарету — а нам, мавпам, чого не хватає? Нам гостро не хватає соціальних ліфтів. Оцей соціальний ліфт, з котрого я так вчасно вистрибнув, застряг між мандрівним цирком і столичним зоопарком, ще й згорів, хе-хе! Цирк теж треба було спалити на прощання, щоби не крутила ностальгія за недоїдками. Не встиг помститися цій буцегарні, але буде вам кара, довбані арлекіни! Ненавиджу усім серцем, хоча нема чого згадувати про той цирк. За ностальгію теж треба карати, бо ностальгія — це непродуктивно. Нахуй — значить, нахуй! Навіть я, мавпа, і то це розумію. Хоча звідки у мавпи може бути ностальгія? Тьху! Проклята українізація довела нормальну тварину до сказу. Не можна вірити усім цим етологам, політологам, культурологам, антропологам, місцевим вченим і волхвам. Вірити можна лише голосу природи, бо хуй просциш, що той голос меле. Завжди лишається простір для розуміння.
До речі, єдиний з доступних голосів природи, котрий можуть почути людські довбойоби, — це голос мавпи, яка вміє говорити по-українськи і робе це гучно та на регулярній основі. А це ж мій голос і є, бо інші мавпи по-українськи не навчені. Може, в цьому і є моє покликання? Нести істину цим безхвостим пройдисвітам? Чи може, я пророк? Або рятівник людства? Томас Якович Сирота — це ж, мабуть, не просто так?»
Ця розумова калапеця булькотіла у його голові, й він сам їй дивувався, бо не розумів, звідки приходять такі дивні думки. Але вони перли і перли невпинним потоком, гуркотіли, як Дніпрогес, і підкипали, немов відро з розпеченим бітумом. Томас Якович докурив, кинув недопалок у сутінки і знову поломився крізь хащі у пошуках траси, на якій, він був у цьому упевнений, можна буде спіймати якусь маршрутку на Київ, або хоч би до найближчого райцентру. Він уже майже знав, що робитиме далі, й тому поспішав. Над полем ширився шурхіт листя і хрумкіт стебел з-під істоти, що прямувала у власне майбутнє, яке, щоправда, було доволі непевним.
Тим часом на обрії уже замайорів схід сонця, трохи розвиднілося, гроза потихеньку вщухала, і промоклий Томас відчув, що рішення таки прийнято.
«Все в руках Небесного Павіана! — думав мавпун. — Мушу їхати на Київ, бо не можна здаватися посеред дороги. Доїду!»
Отак, під поліфонічний хор думок мавпун наближався до траси обласного значення, котрою, незважаючи на ранішній час, вже перли перегружені фури, вкриті замизканим брезентом, кралися у своїх аграрних справах селянські «Москвичі», покручені й у сотий раз перефарбовані, немов старі шльондри, поважно пересувалися здоровенні комбайни із синьолобими водіями всередині. Область приготувалася до жнив, разом з нею стати жнецем приготувався й Томас Якович.
Раптом кукурудзяна стихія обірвалася колючими будяками, і він вискочив прямо на автобусну зупинку, поблизу якої стовбичив складений з бетонних плит громадський сральник на два гнізда, з усіх боків обмальований номерами телефонів, брудною лайкою та плебейськими іменами типу Руля і Свєтка. Томас помітив, що дівочі імена були написані переважно гівном. Цьому він абсолютно не здивувався.
Мавпун відхекався, наблизився до зупинки, уважно озирнувся навкруги, став і знову закурив свої смердючі «Прилуки». Він був не один. Всередині, на старій підгнилій лаві ховався від дороги літній, але крепкий ще чоловік у старомодному колгоспному піджаку, в білому кульку з магазина на голові (вочевидь, прикраса на дощ) і в огромних через налиплу багнюку гумових чоботях незрозумілого кольору та розміру У натруджених засмаглих руках він тримав тяжку сокиру, з кишені піджака стирчала мантачка, котрою зазвичай такі грубі сокири й підводять. Чоловік спав, йому снилося щось цікаве, бо час від часу він мугикав під носа непойми що і непрогнозовано смикався у різні боки. Сокира погрозливо намагалася випасти з його цупких пальців, але вони дійсно були цупкими, тож ні — не випадала.
— Діду! П’яний чи шо?! — гаркнув павіан прямо на вухо чоловікові й одразу вмостився на лаву. — Прокидайся, старий, стріха горить! Г-г-г!
Той ніяк не відреагував, лише булькнув щось ротом і, здається, випустив з дупи крепкого шипуна, бо ранкове повітря заповнилося нестерпним ароматом природних нетрів.
— Фу-у-у-у, оце ти дарма напустив! Нема культури, бачу, у вашім краю! Старий, ти спиш чи шо?
— Та сплю, сплю, — несподівано відповів аграрій, — але усе чую і бачу. Що тобі від мене треба, мавпо?
— Тю! — сказав Томас
